Я була вдома, в своїй нещодавно придбаній квартирі, збирались з дітками до садочку та школи. Найбільш важко було виїздити з міста, бо були щільні обстріли. Важко було перший місяць в чужому місті, бо не було ані фінансів, ані одягу ані елементарних речей для життя, а на плечах батьки хворі на діабет і двоє неповнолітніх малих дітей. Було страшно і в чужому місті бо тут також були обстріли тільки ракетами

Стикались з проблемами, нам допомогли один раз дівчата ріелтори, вони звозили нас до гум штабу. Далі шукала самостійно роботу, стикалась з тим, що майже ніхто не хотів брати на роботу ВПО. Важко було вирішити питання звільнення з останньої роботу у своєму рідному місті, бо втратився зв'язок з директором.

Зараз я вимушена жити з батьками, бо вони як і я фінансово залежимо один від одного. Я працюю одна а в сім'ї нас 5. Більша частина фінансів йде на оренду житла і ліки для батьків. Діти не ходять ані до школи ані до садочку, бо все закрите. У дочки погіршився зір на фоні стресів з-за обстрілів. Сину вже теж зробили операцію, бо почав плохо розмовляти. Важко, дуже важко. Мама коли виїздили з міста перенесла мікроінсульт, зараз стоїть на обліку у кардіолога.

Приємно зворушила до глибини душі поміч дівчат ріелторів. Це був єдиний раз, але вони не кинули нас і допомогли тим, що було в їхніх силах. Наразі я працюю у соцзахисті, допомагаю таким як і я, ВПО. До війни працювала проектувальником хімічних виробництв. Дуже хочеться після нашої перемоги перекваліфіцироваться у проектувальника житлових споруд або в архітектора, бо нам предстоїть дуже багато роботи. Я хочу приймати безпосередню участь у відбудові нашої понівечиної ворогом країни.

Все що в мене залишилось з мого дому, це я , мої дітки і батьки. Є звісно і документи на квартири. Але нажаль я не дома, і можу тільки подивитись відео спогадів, як ми добре жили до війни.