Мені 37 років. Я з міста Маріуполя, працювала в школі вчителем. У мене є дитина, яка теж навчається в школі. У нас була своя квартира, яку ми придбали декілька років назад. Під час війни ми вимушені були поїхати з Маріуполя. Нам друзі запропонували виїхати, і ми виїхали. Зараз ми в Тернополі.
Звичайно, ми виїхали без нічого, без речей. Квартиру втратили, тому вимушені зараз орендувати житло, витрачатися.
Коли поруч із домом був приліт, я думала що це в наш дім прилетіло, було дуже гучно. Ми сиділи в тамбурі, дитина тряслась і плакала. І це було вирішальним моментом, щоб виїхати з міста.
Шокувало те, що в наш час люди можуть таке розпочати, що так можуть просто вбивати мирних людей, дітей вбивати! Коли виїжджали з міста, ми бачили трупи, які валялися просто обабіч дороги. Від цього я була в шоці. Психологічно було важко усвідомити, що це дійсно все було насправді.
Там, де ми виїжджали, тоді дуже гучно стріляли. Ми на свій страх вирішили ризикнути. Важко було вибратись за межі міста - там скрізь стояли російські війська, нас не випускали у бік Запоріжжя. Нас була ціла колона, десь близько 40 машин, ми всією цією колоною зупинилися в якомусь селі. На жаль, вже не пам’ятаю назву. Голова цього села поселила нас по домівках, всіх накормили. А зранку позливали нам паливо з тракторів, і ми вирушили далі. Потім вже виїхали на Запоріжжя.
