У Сіверську йшли бойові дії, тож Тетяна з собачкою виїхала на евакуаційному автобусі
Мене звати Тетяна. У мене є син, йому 20 років, вчиться в авіаційному університеті імені Кожедуба на четвертому курсі. Жила я в місті Сіверську, а зараз у Жовтих Водах Дніпропетровської області. Уже п’ять місяців тут.
У 2014 році ми також виїжджали на три місяці, але зараз все набагато серйозніше – в нашому місті ведуться бойові дії.
Коли почалась війна, ми були вдома, у мене був вихідний. Стало чутно, як почалися обстріли. Це не було несподіванкою, та наважитись залишити свій дім усе-таки було важко. З маленьких речей складається наше життя. Але найголовніше – це саме життя. Я вдячна долі, що всі близькі й рідні люди виїхали. Усі живі та здорові.
Коли я виїжджала, світло ще було. Більшість магазинів зачинилися, аптеки і банкомати - теж. Найближчим містом, у якому щось ще працювало, був Бахмут.
Від першого моменту, як я сіла в евакуаційний автобус, труднощів не було. Хай би куди я приїхала - нас зустрічали люди, які допомагали. Я приїхала з собачкою, яку не змогла кинути вдома. Є тварини, яких я лишила там, за ними наглядають сусіди, які залишилися.
Мені зустрічалися добрі люди. Я вирішила зупинитись у Жовтих Водах. Адаптувалася на новому місці, одразу пішла на роботу. Виявилося, що ми тут потрібні. Знайшли квартиру, нам дають грошову допомогу, продуктові набори. Я думаю, що труднощі є в тих, у кого маленькі діти, а в мене лише собачка, дитина живе окремо.
Я переоцінила своє життя. Почала цінувати дрібниці. Є дім, їжа – значить, усе добре. Дякую сусідам, вони переправляють мені речі, побутове приладдя.
Почуваю себе по-різному: часом важко було. Але в мене є собачка, яку треба доглядати, прогулюватися з нею на свіжому повітрі. Сусідку, зустріну, скажу: «Добрий день!» – і все добре.
Мрію повернутись додому, щоб побачити всіх своїх сусідів. Порину у працю, домашні клопоти. Хочеться онуків, і щоб усе було добре, щоб був мир.
