Кондрашова Софія, 11 клас, Костянтинопільський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Великоновосілківської селищної ради Волноваського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Телли Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Це більше, ніж просто цифра... Це 1000 днів жаху, болю, втрат, але також і 1000 днів мужності, надії, витримки та незламності... Мій шлях, як і у мільйонів українців був сповнений щоденними випробуваннями, тяжкими фізичними й моральними викликами та знаходженням в собі сил жити далі.

Війна кардинально змінила не лише моє життя, а й життя кожного українця...  

Десятки тисяч людей було вбито або поранено, сотні тисяч людей втратили свої домівки, мільйони стали біженцями... Попри все ми продовжуємо боротьбу за свою свободу, продовжуємо жити та насолоджуватися кожною миттю: одружуємося, народжуємо дітей, допомагаємо армії...

День, коли почалася війна, на жаль, ніколи не зітреться з моєї пам’яті. Тоді, я була лише дитиною: звичайна школярка, восьмикласниця.

Як зараз пам’ятаю... Це був четвер, я прокинулася, щоб збиратися до школи, але мама стривоженим тоном сказала, що до школи ми сьогодні не підемо (моя мама вчителька), бо почалася війна: на нас напала росія.... Мене охопили почуття паніки, страху, відчаю, безпорадності: як війна? чому війна? хто напав?

Я була розгублена, мені було дуже важко взяти себе в руки...

Раніше, я ніколи не слідкувала за новинами, але в той день ми з усією родиною прислухалися до кожного слова ведучих суспільних новин і сподівалися, що це лише страшний сон... Та сон виявився страшною дійсністю тривалістю у 1000 днів...

Перші дні війни були дуже напруженими. Здавалося, що вони стануть вирішальними. Приховувати не буду: було лячно.

Український народ показав свою безстрашність перед окупантами, тисячі добровольців, волонтерів, - все це мене вражало та надавало віри й надії, що ми переможемо, ми вистоїмо...

Життя продовжувалося... На початку війни дуже багато людей стали вимушеними переселенцями: моя сім’я прихистила родину з Волновахи, допомагали харчами, одежею, поки люди не оговталися і самостійно не стали на ноги.

Та не лише ми так робили: всі люди нашого села допомагали: пропонували, житло, одяг, харчі, збирали допомогу волонтерам та передавали хлопцям на фронт, готували їжу.

Незважаючи на всі труднощі, які постали перед нами, всі переживання, які охоплювали нас, бачачи жахливі картини нашої боротьби, я продовжувалася здобувати освіту, а мама — викладала у школі, але вже дистанційно...

Вже згодом ми також вимушені були переїхати до більш безпечного місця і нас гостинно зустрів Полтавський край...

Важко було кидати рідну домівку, нашу маленьку Батьківщину — рідне село, прощатися з друзями, однокласниками...  

Війна навчила мене не лише витривалості, а простим (до цього я ніколи про це й не замислювалася) речам: спів птахів на світанку, вранішнє сонечко, смачна бабусина каша, аромат квітів... В одну мить я зрозуміла, що МИР — це найбільше щастя, що рідні та друзі поруч — це щастя, що наші брати та сестри, батьки й матері поруч — це щастя...

Мої 1000 днів війни, наші 1000 днів війни...

1000 днів війни, яка загартували серця, зробили з  нас людей-титанів, народили тисячі митців, великих лицарів, воїнів зі сталі, покоління, яке перевернуло повністю хід історії, яке буде прославлено у віках.

1000 днів війни — це надія на світло у найтемніші часи..., а найтемніші часи – перед світанком, тому ми ПЕРЕМОЖЕМО, бо ми були і будемо вільні люди.