Мені 59 років. Звичайна сім’я: двоє дітей, троє онуків, чоловік, мати, брат, сестра. Проживали ми в Пологах Запорізької області. В перший день війни запам’ятались паніка і страх.

Ми були місяць в окупації, і в нас не було світла днів двадцять. Воду пили з криниці. Магазини тоді порозбивали, розграбували. Дякуємо підприємцям, що возили хліб із сусідніх районів, звідки можна було.

Мене й досі шокує, як можна ось так прийти і вбивати людей? Шокувало, коли в перший день росіяни заїхали. 

Ціла колона стояла під двором. Всі – з  кулеметами, автоматами, і гармати на нас наводили. Ось це було страшно.

Виїхати з рідного дому – це дуже важко. Коли ми звідти виїжджали, важко було проїжджати їхні блокпости і бачити, що узбіччя заміновані,  згорілі машини бачити.

Ми зараз у Чернівцях, бо в чоловіка тут робота. Але скоро до Запоріжжя поїдемо. Усі рідні, як і ми, залишилися без домівок, без майна, що наживали все життя. Та, слава Богу, всі живі. 

Хочу жити під мирним небом. Хочеться, щоб відбудували нашу Україну, щоб вона розквітла, і все було в нас добре.