«Того вечора я пам’ятаю зірки, залпи, гуркіт. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати»

Півтора року «тривожний чемоданчик» Світлани стояв у коридорі будинку в мирній Дружківці. Переселенка з Донецька була готова будь-якої хвилини в разі загострення ситуації вивезти свою дитину в безпечне місце.

Війна для мене – це втрати, кардинальні зміни як у моєму житті, так і в житті моїх друзів. Війна розірвала зв’язки, і тепер мої друзі знаходяться на відстані. Більшість роз’їхалася по Україні, і ми зараз переважно спілкуємося телефоном.

Потім почалися обстріли Краматорська і Слов’янська. Одного разу вийшла на вулицю вночі й чула гуркотіння. Було таке відчуття, що може помилково прилетіти до нас. Прийшло розуміння, що потрібно виїжджати.

На той час Слов’янськ і Краматорськ були в кільці. І в Запоріжжя довелося їхати через Донецьк. Я згадую, наскільки це було страшно та хвилююче, але потрібно було їхати. У Дружківці теж не зрозуміло, яка була перспектива. Не хотілося б зазнати те ж, що жителі Слов’янська і Краматорська. Було страшно бачити людей, які намагаються будь-яким чином виїхати звідти. Однією секундою початок війни зазначити неможливо, а ось відчуття... були дуже яскраві.

Ми говорили про від’їзд. Для батьків було дуже складно залишити будинок. Вони сказали, що залишаться тут, навіть якщо територія воєнних дій розшириться. Але для мене важлива безпека моя та моєї дитини. Ми попрощалися, і я поїхала.

Перебуваючи вже в Запоріжжі в родичів, я телефонувала батькам. Було страшно, тому що було і падіння літака, і потім переміщення військової техніки. Це вже липень – початок серпня 2014-го, коли звільнили Слов’янськ і Краматорськ. І потім було переміщення техніки в Донецьк. Прийшло розуміння, що Донецьк навряд чи буде звільнений.

Я зрозуміла, що хочу повернутися в Дружківку, щоб планувати своє майбутнє. Повернулася в серпні 2014 року, і вже сім років тут.

Того вечора я пам’ятаю зірки, залпи, гуркіт – зрозуміла, що потрібно виїжджати. Хвилювання дуже вимотувало й виснажувало. З новин дізналася про падіння літака, потім постійне перебування батьків у підвалі. Були миті, коли там і спати доводилося. Коли вони про це розповідали, мені було спокійніше за дитину, але я дуже хвилювалася за батьків.

Ще років зо два тому я думала, що, можливо, повернуся додому в Донецьк. А потім усвідомила, що потрібно дивитися на мій вік, на те середовище, у якому я буду перебувати, на певні умови. Я розумію, що це може статися років через 20, і тоді мені буде 55. Питання: чи потрібно тоді мені буде повертатися до цього міста? За цей час може багато чого змінитися, зокрема пріоритети й інтереси. Чи готова я їхати зі своєю сім’єю в нинішніх умовах? Зі стовідсотковою гарантією відповісти не можу.

Приходить усвідомлення, що потрібно цінувати кожен день. Ці гучні слова не так легко зрозуміти чи не так легко відчути. На початку 2020 року в мене помер тато через хворобу. Я пам’ятаю нашу останню розмову з ним, коли обговорювали плани про відпочинок, говорили про нашу поїздку до Польщі. Ця ситуація принесла в життя розуміння того, що завтра може не настати із цією людиною, тому намагаєшся встигнути все зробити стосовно найближчих людей, щоб потім не було відчуття, що ти чогось недоговорив. Я вдячна цій розмові, яка в нас відбулася, і я рада, що він був радісним, і він був. Приходить розуміння, що життя триває всупереч втратам.