Голоси Мирних — «У свої шість років син намагався молитися, що він хоче жити»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Дар’я Лагутіна

«У свої шість років син намагався молитися, що він хоче жити»

переглядів: 91

Будучи вагітною, Дар’я потрапила під обстріл. Свідком бойових дій був і її старший син. Сім’я змогла відчути себе в безпеці, коли виїхала з міста. А повертатися Дарині немає куди – у Донецьку її ніхто не чекає.

Біль, порожнеча, втрата минулого життя – ось що таке війна. Так, почалося нове життя, все нове — це добре. Але за колишнім життям я теж дуже сумую, і багато речей хотілося б повернути.

Війна торкнулася мене, коли вперше потрапила під обстріл. Звичайно, я бачила, як вперше аеропорт трощили, і вертольоти літали. Але тоді конкретно нас не торкнулося. Коли вже я була на роботі з дитиною, поруч з нами були вибухи – ось тоді ми відчули все на собі. Це були червень-липень 2014 року.

Я зрозуміла, що щось змінилося ще восени 2013 року, коли почався Майдан, і в Донецьку теж всі ці були референдуми. І тоді ми вже розуміли, що, як раніше, не буде, і все змінюється.

Ми були свідками військових дій зі старшою дитиною, а коли я була вагітною молодшим, навіть потрапили під обстріл. Після цього ми виїхали з Донецька, і більше я туди не повернулася, бо мене дитина не відпустила.

Найважливішою все-таки можу назвати хорошу подію війни – це моя друга вагітність. Усі наші випадковості не випадкові. Може, саме завдяки війні я зустріла майбутнього батька своєї дитини. У цьому ж була і трагедія, тому що він загинув, поки я була вагітна.

Перед цим ми зі старшим [сином] потрапили під обстріл, і він у свої шість років намагався молитися, що хоче жити, не хоче вмирати.

Я тоді не знала, що робити, не пам’ятаю, як я себе взагалі в руки взяла і не почала плакати разом із ним. Просто стала швиденько закривати ролетами вікна, щоб нічого вибуховою хвилею не винесло. Хочу не те, щоб забути все побачене. Не хочу пережити знову почуття, які наповнювали мене, коли я бачила страх в очах своєї дитини.

Ще хотілося б забути, коли я була вагітна й потрапила під обстріл. У мене тоді була секунда на вибір: або впасти обличчям вниз, коли поруч вибухали осколки й падали на асфальт біля мене, чи бігти в машину, сідати в таксі та їхати...

І ми поїхали зрештою. У мене є хороші знайомі, які приїхали, зібрали речі в машину й виїхали. Спочатку ми відправили всі основні речі до мами у Вугледар. А самі з дитиною поїхали у відпустку до Криму. Звідти вже поверталися у Вугледар. Це був серпень 2014 року.

Зараз мій будинок там, де я перебуваю. Свого будинку в мене в Донецьку не було, я знімала квартиру. Так що повертатися немає куди. Хочеться, звичайно, поїхати туди, бо там залишилося багато родичів і друзів. Але Донецьк вже теж не той. Усе померло, сірим стало. Дуже багато людей зараз озлоблені.

Мені спочатку було дуже важко, тому що довелося залишити хоч і знімну квартиру, але все ж житло; залишити хорошу роботу й виїхати. Спочатку я була без роботи, поки знайшла себе в новому місці. Складно стало їздити в Донецьк, провідувати своїх бабусь, тому що бабусі не хочуть категорично їхати зі своїх квартир. Це зрозуміло, вони жили там усе життя.

Я б хотіла виїхати з нашої області. Хоч я звикла тут жити, але хотілося б виїхати туди, де мирно, тихо та спокійно, де немає перебоїв з грошима в банкоматі. Хочу купувати продукти, знаючи, що вони не в дефіциті, що я можу прийти та просто з прилавка купити, а не чекати, доки замовлення прийде з інтернет-магазину.

Хочеться виїхати у велике місто, де більше можливостей, і почати все з нуля. Але поки я приймаю життя таким, яким воно в мене є.

Донецьк 2013 2014 Аудіо Історії мирних жінки 2014 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення внутрішньо переміщені особи обстріли Донецька розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій