«У тебе входять осколки. Але болю немає, є надія, що рідні живі»

Коли ми виїжджали з дому, ми навіть золото не взяли в кубушці. Зате я встиг забрати зварювальний апарат, болгарку, кабель, інструмент. А взагалі, це особливі відчуття. Як в помутнінні тягнеш все, що попало. Не розумієш, що потрібніше – одяг чи їжа. У моєму випадку це були інструменти. Я розумів, що безкоштовне житло буде відповідати такій же якості. І в будь-якому селі руки потрібні.

Але доля розпорядилася інакше. Два тижні – по селах, а з першими грошима – до столиці.

Я знаю випадки, коли у нас люди в глибокому віці, щоб вижити, перепливали річку (120 метрів). Уявіть двох старих, які обнявшись, стоять на березі босі. Вони віддали все, щоб стояти на своїй землі в Україні. А тепер уявіть якогось чиновника в паспортному столі або в Пенсійному фонді, який напевно зустрівся їм. Моїй дружині не вклеювали фото в паспорт без додаткових доказів особистості. Я коли дивився в очі співробітникові Пенсійного фонду, згадував тих старих біля річки.

Мої доньки від феєрверків рік на підлогу падали. Найстрашніший звук – це клацання «Кока-коли». Так відстібається парашут від спрямованого снаряда «Смерч». У тебе є дві секунди.

Один раз розрив застав зненацька. За частку секунди розумієш, що не встигаєш сховатися. А найстрашніше, що ти не один – поруч дружина й доньки. Ми всі міцно обнялися, і я придавив всіх до стіни будинку. І тиша після розриву. У тебе входять осколки. Але болю немає, є надія, що всі цілі, і в той же час страх, що могло статися непоправне.

Ще страшно чути виття людини, особливо виття чоловіка. Ти розумієш, що до когось у дім прийшла біда. І це все ніби поруч і в той же час дорога на сусідню вулицю – довжиною в життя. У прямому сенсі.