Життя в підвалах, страх перед обстрілами, втрата чоловіка – все це підірвало здоров’я колишньої мешканки Єнакієвого Лідії Іванівни. Вона зараз знаходиться в Запоріжжі, і ось уже кілька років намагається вийти зі стресового стану.

У кінці липня 2014 року був страшний день, коли літали снаряди з одного і з іншого боку, в тому числі «Гради». Усі ми сиділи перелякані в підвалі. Потім осколки збирали.

Лягаєш спати й думаєш: уранці прокинешся чи не прокинешся? Пам’ятаю, як ми сподівалися, що на Новий рік обстрілів точно не буде. Ох, о пів на третю ночі таке почалося! Цілу годину, а то й півтори ліжка ходором ходили.

Так тривало до середини серпня, поки з підвалу нас із чоловіком не витягнув син і не відвіз до Бердянська. Ми думали, що скоро все припиниться, побули там 15 днів. Потім гроші закінчилися, треба було повертатися додому. Повернулися – знову те ж саме.

Синові дали направлення в Запоріжжя на роботу, а ми залишилися в Єнакієвому. Дуже швидко ми зрозуміли, що звідти треба бігти. І поїхали в Запоріжжя до сина. Там ми зняли квартиру. 20 жовтня буде сім років, як я тут влаштувалася. Періодично приїжджали в Єнакієве заплатити за квартиру. Два дні побудемо – і приїжджаємо назад.

І чоловік мій під снарядами був, і невістка була під вибухами. Зараз вона хворіє, явно наслідки цих вибухів. Чоловік хворів теж на нервовому ґрунті. Я три роки тому операцію перенесла, у мене одна нирка, я — інвалід другої групи. Гарного і так мало, а зараз чоловіка втратила, і зовсім дуже погано. Спасибі, сини допомагають.

Після смерті чоловіка я у великій депресії, у великому стресі. Ось уже рік з гаком вийти з нього не можу. Я ходила до невропатологів, спілкувалася з психологом, сама намагаюся вийти із цього.

Чи планую я повертатися додому? Коли Україна прийде – так. Я життя люблю й хочу жити. Трішки здоров’я в мене похитнулося, залишилося тільки вийти зі стресу. Мені кажуть, що я — сильна жінка, але трохи занедужала. Може, від самотності...