«У школі на дошці я з однокласниками написала: «Ми - живі!»

Батьки тримали свою ферму. Як і більшість жителів Станиці Луганської, ми займалися вирощуванням овочів, продавали їх у Луганську. Я хотіла поступити на візажиста, жити вдома та їздити вчитися до Луганська.

Я була впевненою в собі, практично ніколи не відчувала страху. Коли в Станиці були добре чутні перші обстріли Луганська, у мене не було ні найменшого хвилювання. Дорослі говорили, що нема чого боятися й відправляли дітей у школу.

Ми ходили в школу. Закінчився 2013-2014 навчальний рік. А потім, на літніх канікулах у школу влучили снаряди.

Під час боїв червня-серпня 2014 року Станиця переходила «з рук в руки». Люди розуміли, що чекати допомоги немає від кого. Під час обстрілу була пошкоджена лінія електропередачі. Дев’ять місяців не було світла і води. На городах все погоріло.

Коли дали світло, мама так розплакалася... Вона побігла до сусідки... Усі плачуть. Ми вже не вірили, що буде світло. Я це так запам’ятала...

Станицю дуже бомбили, і наша сім’я переїхала до бабусі й дідуся. Жили у квартирі двоповерхового будинку. Коли трохи стихло, повернулися додому.

Ранок 15 червня 2014 року був тихим. Батько з молодшою сестричкою залишилися вдома, а я з мамою пішли провідати старих. Сиділи на кухні, пили чай. Крізь відчинене вікно доносився спів птахів. Раптом тишу обірвав пронизливий свист... і – вибух. Десь зовсім поруч.

Бабуся дуже злякалася. Усі поспішили до виходу, щоб спуститися в підвал. У коридорі вже були сусіди. Не дійшовши до першого поверху, я відчула на плечі чиюсь руку. Повернула голову й побачила, як бабуся повільно опускалася на підлогу. Дідусь із сусідом занесли її в квартиру, їй ставало все гірше. Вибухи тривали, але ніхто з родини не пішов у підвал. У бабусі стався інсульт. Вона два дні пролежала. На третій день померла.

З 1 по 4 вересня Станиця Луганська піддалася масованим обстрілам. Протягом декількох днів була знищена практично вся інфраструктура. Снаряд влучив і в наш двір.

Я спала в себе в кімнаті. Спросоння не можу зрозуміти – що відбувається? Папа мене виштовхує в іншу кімнату. З усіх боків валилися скло й осколки. Це все сталося в одну мить. Я зараз згадую це, як якийсь страшний сон. Я не кричала, не плакала, не переживала... Воно все в мене накопичувалося. Якось все йшло, йшло, йшло від тиші до істерики... я могла годинами ревіти. Якщо ще таке буде, я просто не переживу.

У вересні 2014 року перед початком навчального року було оголошено перемир’я, але йти в школу було майже нікому. Багато сімей виїхали або відправили дітей із зони АТО до родичів. Лише в листопаді я з однокласниками пішла до школи.

Прийшло всього три людини з класу. Ми дивилися на ці дірки в стелі, усіяні осколками парти й підлогу. Ми крейдою написали на дошці, що 11-й клас прийшов до школи: «Ми живі!» Практично весь навчальний рік ми були вдома. Вчилися по кілька днів на місяць. У травні 2015 року нам, випускникам, все ж вручили атестати.

Цей рік я буду пам’ятати все життя. Більшу частину часу ми проводили в підвалі, у будинку. У нас не було можливості здати зовнішнє незалежне оцінювання. Було небезпечно кудись їхати, і я втратила рік.

Мені 21 рік. Ця війна змусила мене подорослішати. Щось у мене змінилося всередині. Я стала м’якшою.

Навесні 2016 року я переїхала жити та вчитися в Старобільськ (підконтрольна Україні територія Луганської області), влаштувалася на роботу. У мене з’явилися нові друзі. Життя начебто налагодилося.