Родина Євгенії терпіла до останнього, але залишатися у рідному селі стало дуже небезпечно. Вони вирішили виїжджати, покинувши напризволяще все хазяйство, речі та будинок. 

Я була в Дніпрі, коли це все почалося. Наступного дня одразу поїхала до мами в Оріхове. Ми там були до середини літа, аж поки не виїхали. У нас трошки запасів було, нам вистачало. Діти допомагали, передавали їжу в село. І гуманітарку нам давали. Але було дуже складно, тому до останнього терпіли. Та коли прилетів «подарунок» у село, ми того ж дня поїхали.

Залишатися було вже дуже страшно.

А до цього було все гарно, жили спокійно. Але ми усе залишили: і речі, і хату, і хазяйство. Іноді виїжджаємо, навідуємося… Мама вже старенька, їй 80 років. Плаче, переживає. А що тут зробиш? Ніколи не думала, що буде таке. Найстрашніше, що так несподівано все трапилося. Батько лежачий був, він помер у травні. Тож у такій ситуації його ховали.

Зараз знімаємо тут у Павлограді квартиру. Стало трошки легше, почали абстрагуватися від цього. Зараз уже трохи звикли до такого життя.