З початку війни по теперішній час у нашому селі знаходиться лінія розмежування. Мій чоловік загинув під обстрілом у 2022 році. Я пару місяців назад виїхала з села до Запоріжжя, а мама залишається там, бо вона неспроможна звідти вийти. А волонтери чи військові не можуть туди заїхати і вивезти людей.

Гуманітарну допомогу нам передають. В селі Кам'янському залишилося 20 чоловік. Я їжджу туди, але не ночую. 

Кожен обстріл –  це шок. В селі загинули два мої брати і чоловік. Я була поранена в 2023 році. Вся на нервах, все мене шокує. 

Евакуація як такої не було, я виїжджала сама із села до Степногірська, а там син приїхав і забрав мене до лікарні. Я вчора була в селі. Їду своєю машиною до Степногірська, а там велосипедом чи пішки йду до села, і так само повертаюся назад. 

Мрію, щоб ми всі повернулися додому, до своїх осель, яких немає, які попалили і зруйнували вщент. Зараз ми в майбутнє не дивимося, живемо так: сьогодні добре, а завтра - як буде. Прикро, що з нас зняли дві тисячі переселенських, якими ми хоч за комуналку платили, бо вимушені винаймати квартиру.