Лисаченко Владислава, 10 клас, Драбівський ліцей Драбівської селищної ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипенко Марина Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шлях людини під час війни визначити важко. У одного він довгий, тривалий, з багатьма випробуваннями, сповнений трагізму і сліз, а в іншого- короткий, обірваний війною… Як це важко уяснити, зрозуміти і погодитися із тими крайнощами, у які всіх людей люто жбурнула війна! Та мусимо. Шукаємо шляхи зі, здавалося б, безвиході, безнадії, тупого кута розпачу і зневіри, підіймаємось і йдемо, ступаючи впевнено, стійко, бо мусимо, мусимо!

Де б я не була, що б не робила, думки переповнюють голову, стискають серце, терзають душу. Для чого? Навіщо? Невже це все відбувається з нами? Та правда, страшна, незбагненна, тут, поруч, щодня, щомиті…

«Повітряна тривога! Усі в укриття!»- це наше сьогодення, сумне і небезпечне. Пригадую, коли почула звуки тривоги вперше. Тих жахливих хвилин не передати! Кудись бігли, шукали порятунку, захисту, якогось куточка, де було б безпечно, де не чути клятого виття сирени… А потім… З першого дня в тероборону, а далі в саме  страшне пекло кровопролиття пішов тато. Передати той біль, який пережила наша сім’я, неможливо, та почуття гордості за батька і наших захисників переповнюють моє серце і нині.

Упевнена, що наш народ незламний, ЗСУ-герої, титани, незборимі, сильні, мужні.

А як же я? Що я можу, неповнолітня школярка?! Адже весь народ, мої односельці, сім’я, друзі- усі допомагають нашим воїнам, чим можуть. Зрозуміла: я теж можу! Пишу листи-вітання, листи підтримки, беру участь у патріотичних флешмобах, шкільних ярмарках на допомогу нашим захисникам! Відчуваю, що цього мало, тому іду до волонтерів. Так, отут я потрібна, тут я прикладу всіх зусиль, адже моя робота рятуватиме життя наших хлопців, допомагатиме вижити, знищити ворога і перемогти, бо саме з таких окремих перемог і складається ота наша велика Перемога, у яку свято вірить мій незламний народ і в яку вірю я!

Щодня о дев’ятій годині ранку- Хвилина мовчання, хвилина тяжкої скорботи і великої пам’яті про тих, кого забрала війна, хто вже ніколи не буде серед нас, хто, не вагаючись, віддав своє життя за рідну землю задля того, щоб жила Україна, весь народ, ми, молоде покоління.

Туга охоплює душу, коли перед очима з’являються один за одним портрети колишніх випускників нашої школи- героїв, які поклали власне життя у жорстоких боях. Вони для мене- безсмертні, і пам’ять наша-вічна! Вересневий ранок віє легенькою прохолодою, навіває все нові і нові думки, спогади… Яке ж воно красиве, мирне життя! Як хочеться милуватися кожним днем, мріяти про сонячне майбутнє, навчатися, працювати, творити!

І знову думки розриває сирена! Повітряна тривога! Боляче. Страшно і сумно. Усі в укриття!

Після перерваних уроків- волонтерський центр. Поспішаю по-своєму захищати наших воїнів, приносити користь, плекати таку важку, але таку світлу Перемогу. Це мій шлях! Адже моє життя, моє серце, усі мої помисли і мрії належать рідній Україні!