Я з Олексіївки Нікопольського району, мені 62 роки. Життя було звичайне: працювали, жили, садили городи. Було добре.
Перший день війни так запам’ятався, що мало серце не розірвалося. Ніхто не вірив в цей день, і досі багато хто не вірить.
Стріляли, бомбили - просто жах! Ми весь час були тут, ховалися по підвалах. Онукові тільки рік був – ми не знали, куди його затягти, куди бігти.
Як могли, так і виживали. Ми в селі живемо, самі все вирощуємо. Нам гуманітарну допомогу давали. Хто робить, той має - надіятися треба тільки на себе. Я хворію, це найтяжче. Є різні труднощі, але це наші проблеми, і ніхто за нас їх не буде вирішувати.
Приємно, що привозять допомогу. Дбають за людей - це дуже добре. І хліб привозили роздавали, і продукти, дякуємо за це.
Буде перемога за нами, буде все добре. Я думаю, що ще місяці два, і ці тварі виздихають - от така в мене надія.
