Анастасія Мінакова

Лисогірський ліцей Мигіївської сільської ради, 9-Б клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Адабір Людмила Василівна

"Війна. Моя історія"

Коли я була 13-річною дівчинкою, моє життя було сповнене безтурботності. Я вірила, що найгірше, що могло б трапитися, - це не здати тест у школі або сварка з подругою. Але все змінилося 24 лютого, коли почалася війна.

О 3:40 я з родиною була вдома, в селищі Воєводське Миколаївської області. Ми спокійно спали і нічого не чули. Зранку я, як завжди, збиралася до школи. О 7-й годині мамі зателефонувала сестра та сказала, щоб не відпускала мене до школи, тому що почалася війна. Я спочатку не дуже зрозуміла, що відбувається, ще й дуже образилася на сестру. «Яка війна?» - не повірила я. Думала, що вона, як завжди, жартує. Але коли нам написала стривожена вчителька, щоб ми не збиралися до школи та залишалися вдома, я зрозуміла, що це не жарти.

В перші хвилини я відчула страх за своє життя і життя своїх близьких. Усі дуже хвилювалися, сестра постійно плакала. Пересварилися з усією ріднею з Росії. Вони не визнавали агресії своєї країни, переконували, що Путін створить для нас найкращі умови для життя. Але коли вони зрозуміли, що насправді відбувається в Україні, то почали підтримувати нас.

Війна, як чума, увійшла і в мою родину. У перших числах квітня 2022 року пішов захищати нашу країну мій старший брат. Він вірив, що може захистити нашу рідну землю, вірив у перемогу ЗСУ. Через пів року мого вітчима, який замінив мені тата, теж забрали захищати рідну Батьківщину. Це було 8 вересня 2022 року. Дні без них були як вічність. Ми з мамою дивилися телебачення, переглядали повідомлення в соціальних мережах, сподіваючись почути, прочитати хороші новини. З нетерпінням чекали звісточки від тата і братика. Коли спілкувалися з татом, чули від нього не дуже добрі новини. 24 лютого 2023 року мій тато отримав дуже важке поранення. Мама була поряд з ним, щоб він далі вірив у життя. Після цього поранення тато не міг нормально ходити, але його знову відправили захищати країну. Ми з мамою дуже хвилювалися, щоб з ним все було добре і сподівалися, що тата відпустять додому. Ми чекали, довго чекали. Кожен день здавався вічністю. Нарешті дочекалися. 8 липня 2023 року тато повернувся назавжди. Але довго не раділи, тому що в нашу сім’ю прийшло лихо: загинув мій старший брат Дмитро. Це сталося 17 липня 2023 року. Не можу

описати почуття, що охопили мою душу. Ми не розуміли, що робити. Тато хотів знову повернутися на війну та помститися за брата. Ми були у розпачі. Бабусі боялися сказати, що Діми більше немає з нами, але розуміли, що якщо вона дізнається від сусідів, ми будемо в її очах дуже жахливими людьми. Біль, розпач, ненависть до клятого ворога переповнювали нас.

Нам ще й досі не віриться в те, що братика немає з нами, він був найкращим. Ми Дмитрика ще не поховали, але дуже сподіваємося на те, що його зможуть забрати з острова, на якому він загинув. І він повернеться додому. Я для братика зараз дуже часто присвячую пісні з надією, що в нього виросте такий же самий син: герой та відважний хлопчина.

Війна все ще йде в Україні, не гояться рани, але завдяки захисникам, як мій тато і брат, наше село залишається недоторканим. Я вірю, що одного дня мир повернеться до нашої країни і ми зможемо жити без страху.

Моя родина втратила багато через цю війну, але ми також зрозуміли, що справжній героїзм і жертовність – це те, що робить нас сильними. І хоча мій брат більше не з нами, його дух завжди буде жити в наших серцях.