Жити в окупованому південноукраїнському селі було дуже страшно, а виїжджати важко. У Василівці доводилось чекати по декілька днів

 Я із Василівського району, село Водяне. Це неподалік Енергодару. Жили добре. Все було. Все мали. Вирощували городину. Вишню продавали. Все було мирно, виростила двох дітей. Один в Енергодарі, другий - у Водяному. Дітям допомагала, як могла, жила одна в селі. Мені 69 років, сила в мене ще була, все робила сама. А зараз вже немає сили.

24 лютого мені зателефонувала донька і сказала, що війна. До нас російські загарбники зайшли 4 березня, а виїхали ми в серпні. Поки вони нас не чіпали, ми жили.

Як почали забирати на підвали наших хлопців, то вже страшно було: за онуків, за дітей боялися. І росіяни стріляли прямо по людях в селі - це було дуже страшно дуже поразило.

Нас всього лишили, не було зв’язку. Найважче було морально: те, що вони прийшли і топчуться по нашій землі. Страх був дуже великий.

Зіткнулися з нестачею. Ну як - воно все було, але були такі ціни, що не можна було щось купити. Але я з села, у нас їсти було що. Найтяжче було з ліками.

Це все на мою сім’ю дуже вплинуло: у дітей великий страх, дочка до психолога два місяці ходила. Дуже важко усім морально було.

Ми виїжджали на День Незалежності, 24 серпня. Дуже було тяжко виїхати, бо було багато людей: ми тиждень стояли у Василівці, поки нас випустили. Доїхали до Кам’янського, і тоді вже видихнули, тому що там вже були наші хлопці. 

Ой, хочеться, щоб швидше ця війна скінчилась! Хотілося б повернутися на рідну землю, хоч там і розбите все.