Воронкова Діана, учениця 9 класу Подо-Калинівського ліцею Херсонської області Ювілейної ОТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петроченко Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого в Україні сталася страшна подія. Почалась повномасштабна війна між Україною та Росією. Російські війська швидко почали з'являтися на території України і обстрілювати великі міста. Все це почалося рано вранці, Володимир Зеленський відразу повідомив всіх жителів країни про таку страшну небезпеку і порадив тримати себе в спокої. В цей день я прокинулася не від вибухів, які були за вікном, а від того що мені почали писати та дзвонити мої друзі.

Я не відразу зрозуміла, що коїться. Через пару хвилин я почула що мої батьки метушаться в іншій кімнаті, я вирішила піти до них і запитати що трапилось. Мені сказали, що ми будемо виїжджати з Херсонської області до міста Чернівці, і треба збирати всі необхідні речі в сумку. Але було вже пізно, так як зелені коридори вже були недоступні. В мене почалася істерика, я дуже сильно плакала, не могла повірити що почалася війна.

Всі люди почали бігати по магазинам, щоб купити собі запаси їжі, набирали багато води та підготували підвали на всяк випадок. Через якийсь час почали вимикати світло повсюди. Літало багато винищувачів, були шумні вибухи цілий день, в новинах говорили про багатьох загиблих. Цей день я назавжди запам'ятаю, як свій жахливий сон, як ми всі збиралися разом та бігли до підвалу аби зберегти себе та інших, допомогали одне одному, якщо хтось потребував допомоги.

В окупації я зі своїми рідними пробула 7 місяців, і за ці місяці я не могла прийняти цей факт, що в країні війна. Батьки почали думати про виїзд до іншої країни, щоб захистити нашу сім'ю. Вони довго думали, і нарешті вирішили що треба їхати. Ми зібрали речі, попрощалися зі своїми рідними і поїхали.

В дорозі як тільки я бачила російські війська, мені ставало дуже страшно, тому що ніхто не знав, що в них на думці і що вони можуть нам зробити. І як тільки ми виїхали за кордон України, я почула себе в безпеці, але все одно всередині душі мені було сумно, що ми виїхали, але так треба було і я нічого з цим не могла зробити. Коли ми приїхали до табору для біженців, нам треба було робити дуже багато документів, з якими нам допомагали волонтери.

Спочатку я весь час проводила в кімнаті, нікуди не виходила, закрилась в собі та спілкувалась тільки зі своїми друзями з України по телефону. Але не могла я так довго проводити свій час тільки в кімнаті, я вирішила познайомитися з дітьми мого віку.

З того дня я почала спілкуватися та знайомитися з різними українцями яких зустріла тут. Мені потрібно було не тільки розважатися, але і вчити нову для мене мову. Тому я з батьками пішла до волонтерів запитати про якусь школу, нам радили різні школи, серед яких була велика гімназія там, де було багато українців. Ми вирішили піти туди і запитати, чи можна мені потрапити до них, вони швидко подивилися мої документи і прийняли мене в школу. З того дня я і почала ходити до школи.

Але це було не так просто, від іноземців, які знали що я українка, я чула багато поганих для мене слів по типу: « Слава Росії», «Так вам і треба», « Україна фууу». Добре, що не всі так говорили, з іншими я знайшла контакт і почала спілкуватись. Авжеж ще мені потрібно було навчатись в українській школі, я вдячна, що мені дали таку змогу, бути на дистанційній формі навчання.

Зараз я вже розумію та можу розмовляти на чужій мові, думаю що скоро знайду роботу та почну потрохи заробляти, дуже хочу щоб ця війна закінчилася і ми всі повернулися до нашої рідної країни. Дуже сумую за своїми рідними та друзями, я розумію, що не скоро все закінчиться, але треба вірити в наших героїв, в них все вийде, треба почекати і наша незламна країна переможе. Слава Україні!!