А те, що було вдома у людей, відбирали окупанти – очевидно, вони не мали власної їжі.

До війни у нас було добре життя. Чоловік ходив на роботу, син в армії був, невістка теж на роботу ходила, а я була вдома з онукою. Все було добре.

Першій день війни дуже тяжкий був для нас. Сину зателефонували і сказали, що привезуть повістку, та так і не привезли. Син сам подзвонив, щоб дізнатись де вона. Йому сказали, що вона в Енергодарі. Він нам сказав: «Везіть мене в Енергодар до військкомату». І ми повезли у військкомат свою дитину у перший день війни, 24 лютого. Так він поїхав воювати. Перший день запам’ятався мені на все життя. Зараз він служить в ТРО, а ми на нього чекаємо.

Коли прийшли росіяни, в селі з’явились колаборанти. Вони почали здавати сім’ї військових. Нам дуже важко було. Жили і чекали, що от-от до нас приїдуть. Жили на нервах, а через п’ять місяців виїхали.

У нас ходили по селу з автоматами, заходили на подвір’я. Коли люди не давали харчі добровільно, окупанти їх відбирали. У мене український паспорт, а вони мені кажуть: «Ми тоже українці, ми з «ДНР». Це шокувало. Крім того, через наше село проїжджала їх військова техніка і ми жили там, як на пороховій бочці.

Зараз ми в Запоріжжі, тому що маємо надію, що на якісь вихідні синочок наш зможе приїхати і ми побачимось.

Гуманітарної кризи в нас не було. Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Ми отримуємо все, що належить. У Запоріжжі ми познайомились з громадським діячем і волонтером Олександром Білюгою. Приємний молодий хлопець. Спілкувався з нами, давав поради і надавав допомогу. Нас вразило те, як багато і безкорисно він допомагає людям, влаштовує обіди. Взагалі, запоріжчани дуже людяні. В окупації нічого схожого не було - там виживали, хто як міг. В магазинах було пусто, харчів практично не було.

Хочеться миру, спокою, додому хочеться. У селі заселяються в наші домівки. Ми не знаємо, завтра буде наша хата ціла чи ні. Та ми покладаємося на ЗСУ, на наших хлопчиків. Віримо, що все у нас буде добре. Ми дуже переживаємо всім серцем і душею за Україну. Ми чекаємо того дня, коли скінчиться війна, і наша дитина буде вдома.