Мені 54 роки, я з міста Снігурівка. Жили собі спокійно, потім прийшли окупанти і нас вигнали з дому.

У перший день війни ми вдома були. Як їхали танки, я дивилася через вікно і все бачила. Ще стояли солдати з автоматами. Я ніколи цього не забуду.

Мене все шокує. Як таке могло вийти, що російський народ прийшов і просто почав нас знищувати? Шокувало, що потрібно було тікати з дому, їхати незрозуміло куди.

Знайомий сказав, що він буде їхати, і в нього є два місця. Нас пропустили без ретельного огляду, бо з нами було немовля. Організовано нічого не було, люди їхали, як могли.

Хто не виїхав, той був тут без світла, газу, їжі, води, зв’язку. Ховалися, щоб дзвонити, бо відбирали телефони, сім-карти.

Не було ні грошей, ні гуманітарної допомоги. Свекруха моя була тут в окупації, пенсії не отримувала. Виживала, як могла.

Я стараюся долати стрес, але тяжко. На Великдень нас знову бомбили.

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайскоріше, бо дуже важко так жити. Не знаєш, що завтра на нас чекає. Я взагалі не бачу майбутнього. Усе зруйновано, дітей не видно в місті. Багато людей виїхали. Не знаю, яке в нас може бути майбутнє.