Після початку війни Херсон дуже швидко було окуповано. Ми кожного дня бачили під своїми вікнами танки та російських солдат. Майже щодня чули вибухи, від яких ховалися у ванній кімнаті з сином і трьома нашими тваринками.
Коли життя стало зовсім нестерпним, в вересні ми виїхали в Одесу. З собою забрали моїх літніх батьків і тваринок. Ми виїжджали з Херсона майже 4 доби. Мій батько дуже важко переніс цю жахливу дорогу. Він лежав в лікарні в Одесі, але 2 жовтня ми його втратили. Це була справжня трагедія для дитини. Втратити дім, друзів, а ще й дуже близьку людину. Зараз саме найскладніше для сина, це відсутність друзів і соціальна ізоляція.
Життя в окупації було нестерпним: нестача продуктів харчування і грошей, танки на вулицях рідного міста. Але найстрашнішим була нестача волі. Це ніби відчуття нестачі повітря.
Найстрашнішою миттю мого життя було писати листа для сина, коли я не знала, чи повернуся додому після спілкування з військовими.
Дефіцит іжі відчувався, але настрашнішим було нестача ліків. Мої батьки – літні люди і повинні приймати багато серцевих ліків. Мені доводилось майже по одній таблетці збирати їх по всьому місту. Люди обмінювались завдяки групам в телеграмі і вайбері. Але неможливо було знайти все, що треба. І коли ситуація стала зовсім безнадійною, ми виїхали з рідної домівки.
