Ми з Донецької області, Волноваський район. Неподалік від Вугледара, за 45 кілометрів, наше село – Велика Новосілка. Там якраз точаться бойові дії – Урожайне, Старомлинівка, Красна Поляна.

Про те, що буде війна, дізналися від дочки, яка працювала в банку. Ми не вірили. Дочка померла - 10 лютого поховали, і незабаром почалася війна. Отакі наші справи: і війна – горе, і дочка померла в 32 роки.

Подзвонили з військкомату, щоб негайно виїжджали. Але ми ще місяць просиділи під обстрілами. Та коли вже літак залетів, почав бомбити – поїхали. Пересувалися під мінометними обстрілами, ледве встигли. Покинули окуповану територію першого квітня. Залишили майно, що нажили за 30 років. Окупанти забрали все. 

Онучку якось вивезли через Маріуполь. Потім шукали її. 28 числа у нас пропав зв’язок, а вона у Володимирівці була зі своїм батьком. Де вони зараз? Єдине, що відомо, – рашисти вивезли їх евакуаційним автобусом з Маріуполя.

Ми їхали світ за очі, туди, де безпечно. Тепер сидимо на нашій, українській території. Вже й повернутися хотіли, аж тут Новосілку закрили. А там лишилася моя старенька мама, їй 82 роки. Не захотіла виїжджати. І прадід все життя в тому селі прожив, і баба, і батько мій – усі. Хвилююся за маму, ночами не сплю.

Буває, хтось звідти подзвонить – то цих рашисти вбили, то тих розстріляли. І хлопців повбивали, які допомагали пенсіонерам. 

Але все якось буде. Все буде Україна.