Пастухов Кирило, Херсонська загальноосвітня школа I-III ступенів №41

Вчитель, що надихнув на написання есе: Хоменко Валентина Броніславівна

"Незламні херсонці"

Війна - це чорна вогняна буря, яка руйнує все навколо себе, залишаючи попіл, пошкоджені міста, повністю знищені села та понівечені родючі поля.

Війна - це кривавий, хижий та безжалісний звір, який вбиває, розриває, не вагаючись ні на мить, хто перед ним - чи дитина, чи людина, прикута до ліжка.

Війна - це біль, страх, тисячі зруйнованих доль та життів.

Війна - це відбиток для кожного, який буде відгукуватись до останнього подиху.

Що таке війна, моя родина відчула ще у 2014 році, коли сусідня країна захопила частину сходу України. Мій батько, у складі екіпажу вертольоту Мі-24, не вагаючись, вирушив на фронт. Запеклі бої відбувались на Донбасі.

Кожен день для нас був днем очікування звістки від нього. Він здійснював безліч бойових вильотів, знищуючи ворога. З дитинства я пишаюсь мужністю, патріотизмом та оптимістичним настроєм батька. У нього є такий вислів: «Хто боїться - той гине!». Я завжди повторюю ці слова у скрутних ситуаціях, і вони надають мені сил та впевненості у собі.

На жаль, хтось не повернувся з бойового завдання. Когось не довезли до шпиталю - ці воїни залишились у наших спогадах і серцях назавжди. Одним із таких героїв був наш сусід дядько Андрій, який напередодні став батьком третьої дитини, та перебуваючи на пенсії, долучився знов до лав ЗСУ. Зустрічаючи його у дворі, він завжди вітався зі мною за руку, як зі справжнім чоловіком та часто пригощав цукерками «Снікерс». Я до сих пір згадую про нього, коли бачу ці цукерки - це спогади дитячої радості та біди. Останнє своє бойове завдання він виконував під час евакуації поранених з поля бою. Їх екіпаж потрапив під ворожий обстріл. На жаль, поранення були не сумісні з життям. У ті моменти я мало чого розумів, але відчував тривогу та страх, коли бачив хвилювання моєї матері.

Минуло 8 років.

На жаль, це не сон
Горить і здригається рідний Херсон.
Крізь темряву ночі тремтять від ударів
Заплакані очі.
Кровавим крилом огортає пітьму
За що і навіщо це жах - не збагну.
До Бога з молитвою плаче дитя
Щоб він допоміг врятувати життя.
Щоб вранці прокинувся рідний Херсон.
У тиші і мирі, і це був не сон.

З цього жахливого ранку почався новий етап мого життя. За бойовою тривогою мій батько вирушив на військовий аеродром, який палав від ракет та снарядів. Він неодноразово потрапляв під ворожі обстріли, одна ракета пролетіла та зірвалась неподалік від нього. Врятувало диво і те, що він вчасно впав на землю. Ми не бачились кілька місяців. Спілкуватись не мали можливості, але я вірив і надіявся, що все буде добре, бо прокручував в голові слова батька: «Хто боїться - той гине!».

Потім окупація. Окупація - це випробування, яке показало справжні обличчя людей. Майже всі херсонці виявились патріотами та героями нашого часу. В окупації було справжнє пекло. Ми не виходили на вулицю, не вмикали світло, не відчиняли вікна, щоб не привертати увагу до себе. У той час велося відстеження родин військових. Поява у дворі машин з буквою «z» перетворювало хвилини на роки, страх перехоплював дихання. Особливо переживала моя мама, бо розуміла, що несе відповідальність за нас з братом та бабусю. Видихали - коли машина від'їжджала. Такий стан тривав майже 2 місяці. Щоб якось відволіктись та розрадити себе, ми грали у настільні ігри, читали книжки, але все це робилось пошепки.

Через час з'явився зв'язок з батьком на кілька хвилин. Ми усі хвилювались один за одного, бо не знали, чи побачимось ще колись, чи це остання наша розмова.

Одного квітневого дня нам вдалось виїхати з Херсону. Блок-пости окупантів досі у мене перед очима. Їхні холодні, безжалісні та повні ненависті та зухвальства очі, запам'ятались назавжди. І ось, нарешті ми побачили жовто-блакитний прапор, наших рідних українських військових та поліцейських, які боронили підконтрольну Україні територію. Я відчував, що все позаду: і страх, і переслідування, і ворожі обстріли. Найщасливіший момент настав, коли ми зустрілись з нашим батьком. Так міцно я ще ніколи його не обіймав.

На своєму шляху я зустрічав і зустрічаю багато військових, які розповідають свої історії фронтового життя. Бачачи скалічених чоловіків без рук, без ніг, з протезами, у бинтах, жовто-блакитні прапори на могилах - розумію, якою ціною ми маємо можливість зустрічати ранок, навчатись, або просто гуляти вулицями. Бачачи військового у транспорті, я завжди поступаюся місцем, чи допомагаю піднятися сходами - це я роблю автоматично. Я відчуваю біль в їх очах, хоча вони всміхаються попри що.

Військова авіація, піхота, розвідка, військові медики - всі вони захищають та боронять нашу землю, нашу державу, нашу незламну Україну.

Кожен військовий - це окрема історія, окреме життя, про яке можна писати книги.

Кожен військовий - це батько, чоловік, син, брат, який знає, що від нього залежить наше майбутнє.

Кожен військовий - це кіборг, герой та справжній син своєї країни.

Я низько вклоняюсь перед матерями, які виховали героїв та своїми молитвами допомагають в бою. Я низько вклоняюсь перед кожним військовим, який наближає перемогу.

Дякую вам. Слава Україні! Героям Слава!