Я з Голої Пристані, яка зараз в окупації. Нам довелося виїхати до Львова. Вже десять місяців ми живемо тут.

У перший день повномасштабної війни я ще спала, коли зателефонував старший син і сказав, що почалася війна. Я подзвонила до свого молодшого сина - він уже три роки був у війську, служив у Донецькій області. Я чула по телефону вибухи. Дуже хвилювалась за сина, та й зараз хвилююсь.

Коли Голу Пристань окупували, з медикаментами стало дуже погано. Поки не почали їздити до Криму і привозити звідти ліки і продукти. Але все, що привозили, було дуже дорогим.

Найскладнішим було виїхати з рідного міста і залишити свій дім. Орки мали списки тих, у кого в родині є військовослужбовці. Там навіть домашні адреси були вказані. Тому молодший син наполіг, щоб ми виїжджали.

Ми виїхали першого травня на своїй машині, проїхали купу російських блокпостів, їхали посадками, полями, бездоріжжям. Окупанти були брудні, страшні, беззубі, розмовляли на суржику, певно - з Донбасу. У них були списки, вони перевіряли машини по номерах, по прізвищах.

Ми не знали, що коли їдуть рашистські машини, потрібно притискатись до узбіччя. В якийсь момент на нас їхав величезний КАМАЗ, і лише в останній момент окупанти вивернули кермо.

Нині в Голій Пристані дуже багато будинків пошкоджені. Біля нашого будинку було влучання. Вибуховою хвилею побило дах, повилітали деякі шибки. Я просила сусіда, щоб він трошки підлатав, щоб від дощів не завалилася стеля.

Моя невістка зі Львова, але ми винаймаємо квартиру. Невістка і син працюють, а я з онуками - вдома. З родичами ми стали ріднішими: більше спілкуємося по телефону.