До початку повномасштабного вторгнення ми були звичайною сім'єю. Я та чоловік - залізничники, донька ходила до школи. Раділи своїм маленьким досягненням та будували плани на майбутнє. А потім втратили все в одну мить… І тепер це горе буде з нами на все життя.       

Шокуючим було усвідомити, що в 21 сторіччі можна випалювати міста з людьми. Ми сиділи в підвалі під обстрілами, в мороз -13 без вікон, газу, світла і води. Ми в повній мірі відчули все на собі. Може це дивно, але через всі підвали та міста я провозила із собою валізу з манікюрним приладдям. Сидячі в темному холодному підвалі, ми з дівчатами мріяли, як будемо робити собі манікюр гель-лаком.

Я думаю, що пережиті тижні під обстрілами у укритті, ігри при свічках та ще багато іншого надовго залишаться в пам'яті доньки назавжди.