До війни ми проживали в селі Козацьке, це біля Каховської ГЕС. В перший день війни виїхали у Нововоронцовку. Там жили місяць, потім там почалися бойові дії, і ми з дітьми переїхали в Кривий Ріг. 

Складно все, з самого першого вибуху і по цей день. Там наші батьки залишилися – за них дуже переживаємо. Все складно.

Коли був перший вибух, ми почали ховатися. Але коли почалося все сильніше, ми вирішили виїхати в ніч. Вже темно було на дворі. Дуже страшно було, але ми виїхали в перший день.

В нашому селі вже були орки, танки, дорога була вже вся побита, але далі було все добре. Вже нікого не було. З села тоді вони ще випускали. Але ми бачили що вони людей зупиняли. 

Зараз з батьками практично немає зв’язку. У них зараз немає світла, кажуть, що вже три місяці немає газу, а коли немає світла, то немає і води. Вони роблять запаси. От зараз ГЕС перебили - там немає як проїхати до міста. І в магазині нічого не купиш, пенсії не платять. Отримують тільки ті, хто на карту. А той, хто на пошту, то не отримують нічого. Є люди, які під процент допомагають знімати гроші. 

Мій батько вже місяців п’ять не отримує пенсію - немає можливості. Нашу українську допомогу орки не пропускають, і ніякої допомоги немає. 

Все шокує, для нас час зупинився ще в лютому. Ми до цих пір не можемо в це повірити.

Роботи немає, отримуємо тільки гуманітарну допомогу і виплати ВПО. У мене маленька дитина - я не можу її кинути і піти на роботу.

Хочеться вірити, що ми зранку встанемо і по всім каналам телебачення скажуть, що війна закінчилась. Ми спочатку думали, що це на пару тижнів. Але вона затягнулася надовго, і ми вже не знаємо, що думати.