«У наш будинок заходиш – і видно небо»

Мій чоловік загинув. Дочка вже повнолітня. А тоді, у 2017-му їй було 17 років. Чоловіка розірвало мінами. Він біг, працював на Петрівці, тут транспорту не було. [Це сталося] 8 червня 2017 року.

Наш будинок розбитий, у дев’ятнадцятому році дах побило.

Завдяки гуманітарній допомозі нам зробили дах, але всередині будинку нічого немає. Нам в усьому відмовляють. Ось такі справи. Нічого доброго.

Після того, як помер чоловік, ми живемо в безхозному будинку. Люди виїхали й пустили нас жити в маленький будиночок. У нас із сестрою є великий будинок під Щурівкою, і ми потихеньку робимо документи, щоб його продати. Як то кажуть, на чужому дворі себе не дуже добре відчуваєш. Хочеться свій куточок.

Те, що ми бачили, це якийсь кошмар. Ми і з донькою, і з чоловіком ховалися в підвал. Як він під кулями бігав! А дочка ледь не стала заїкою. Це просто не можна розповісти, потрібно написати книгу про те, що ми побачили.

У мене ще є син від першого шлюбу. Він уже чотири роки живе та працює в Красноармійську [нині Покровськ].

Скільки ми перетерпіли! Я втомилася із цим розбитим будинком. Він знаходиться в центрі, хороший такий будиночок. Але все розбите, всередині ні вікон, нічого немає. Там і гараж хороший, і літня кухня є.

Є програма в Україні [з відновлення житла, зруйнованого в результаті військового конфлікту на Донбасі]. Але в нас новий дах, тому в програмі не можемо брати участі, хоча всередині в будинку взагалі нічого немає. Там влучали в стіни, із п’ятнадцятого року нічого не робилося. У будинок заходиш – і видно небо. Даху не було з п’ятнадцятого року і до жовтня дев’ятнадцятого року.

Я оформила будинок на дочку, тому що це була остання воля чоловіка, а через місяць його не стало. Я за рік зробила необхідні документи. У жовтні зробили дах. Вона стоїть нова, гарна. Приїжджали та працювали хлопці із Сум. Там усім допомагали, але настільки важко було... Я оббивала всі пороги: коли ж нам? І з донькою ходила. Ой, Господи!

У чотирнадцятому році син жив у Красногорівці, там працював за договором. Я працювала в Мар’їнці, у лікарні, я маляр-штукатур з ремонту. У лікарні всі говорили, що ось-ось почнеться, але я не дуже вірила.

... Була п’ятниця, десяте число. Ми з донькою сиділи у дворі, а чоловік приймав замовлення. Він працював теслею, до нього люди йшли. Ми сидимо, а тут як почало все летіти! Дочка злякалася, у неї почалася істерика. А я якось чи чекала цього... Ми і не дуже вірили, і чекали. Думали, може, не буде нічого такого.

Ми сховалися в підвал і сиділи там. Десь із третьої години ночі не було світла, три місяці сиділи без світла. Палили багаття, це було влітку, так готували їсти. Але без холодильника, я варила та спускала в підвал, щоб якось харчуватися й не голодувати. Усе було на нервах.

Я займаюся ремонтами. Отримую тільки 2200 гривень за чоловіка по втраті годувальника. Але тримаюся на те, що влітку роблю ремонти: кому шпалери потрібно клеїти, кому шпаклювати. Але постійної роботи немає. Я не можу влаштуватися, бігаю-бігаю, але нічого немає.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/