«Люди виживають, як можуть»

У Мар’їнці було бурхливе життя. Відзначали всі свята, усе було добре, тихо і мирно. Не скажу, що дуже заможно, але жили та працювали, виховували дітей.

Ми перебували в місті, ховалися в підвалах. Я працюю в школі. Одного разу ми вийшли зі шкільного підвалу о п’ятій годині ранку. Ніч була бурхлива, стріляли, бухкали, але в підвалі не надто чутно. А потім ми вийшли у фойє і збиралися додому. У школі збиралося багато людей, тому що там було бомбосховище. Ми тільки вийшли – і як щось ударило! Тоді на майданчику впав снаряд, зробив величезну яму й застряг. Осколок перелетів через школу і впав. Усі вікна вилетіли.

З усіх боків сипалося скло, а я повзла на колінах, щоб пролізти між стінками в коридорі. Добре, що в школі ще не було дітей.

Удома в мене підвалу немає. Іноді, бувало, сидимо з донькою в будинку, у куточок забилися й сидимо, тільки дивимося у вікно, як воно літає. То там бубухнуло, то там. Снаряди літають туди-сюди, у вікнах усе світиться. У нас дах пробивало багато разів. Поруч влучив снаряд – і в сусідів згорів будинок. Я саме була в ніч на роботі, добре, що вікна стояли на провітрюванні. Слава Богу, що все обійшлося нормально і мене не зачепило. Тоді тільки весь дах побило осколками.

Перший день війни... Я саме в ту ніч чергувала, підміняла сторожа. І тоді почався обстріл. Це було близько десятої години вечора. Ми з онуками бігали на вулиці. А потім вони говорять, що хочуть їсти, і я їх повела на другий поверх. А тут як вдарило! Світло згасло, і ми швидше – у підвал. Усе літає. Снаряди... На Заводській у нас було кафе, шиноремонтний завод, недалеко пекарня. Люди почали тікати з того боку в бомбосховище. Хто тапочок втратив, у кого кров, тому що ноги побило осколком. У перший день таке було.

А потім о четвертій годині ранку ще був обстріл – і багато людей тоді виїхало. Ми вивезли онуків у Новоселівку. У кого були машини, ті виїжджали. Але я не могла залишити школу відкритою, сиділа в підвалі. Разом зі мною сиділи старий і старенька, я не могла їх залишити, а сама кудись виїхати.

У перший день у нас багато побило, загинули люди. На Заводській у будинку провалило дах, розбило кафе в районі шиноремонтного заводу, молокозавод, РЕМ. Тоді в районі Заводської багато чого було розбито.

Це все дуже вплинуло на наше здоров’я. Війна вплинула і на матеріальний стан, ми тривалий час не отримували зарплату. Усе було закрите, нічого не працювало, усе було побите. Не працював завод, школа. Спочатку нам взагалі нічого не платили, а потім почали видавати частинами.

Я іноді виходжу в город і чую, як летять кулі. Одного разу в траві щось шарудить... Я зразу й не зрозуміла, що це таке. А потім кульки сусідові в європаркан тюх-тюх. У двір я повзла на колінах.

Я думаю, зараз люди похилого віку потребують допомоги. Працюючі пенсіонери ще куди не йшло. А старі що? Вони пенсію отримують дві тисячі. Але потрібно купити вугілля, дрова, наприклад. Вугілля дуже дороге, дрова теж. Потрібно оплатити послуги. Не кожна бабуся це собі може дозволити. Виживають, як можуть.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/