Мені 32 роки. Я постраждала від війни клятої. Як почали стріляти, я була розгублена - не знала, що робити і куди з дітьми тікати. Коли окупанти підійшли ближче, то взагалі страшно навіть згадувати, що було.

У мене четверо діток, наймолодшому - рік. Ми проживали з дитиною два місяці в підвалі, як в наш дім прилетіло. Зараз потихеньку свій будинок ремонтуємо.

Страшно було за дітей, і що буде далі. Ми нікуди не виїжджали, постійно сиділи на місті. Нічого, пережили. Хлопці відбили наш край.

Нам допомагають гуманітарною допомогою, водичку возять. Ми якось потихеньку живемо, відновлюємось, стараюсь забути все, що було.

Моє майбутнє – це дітей підняти, і війна, щоб скінчилася.