Я з міста Маріуполь. Мама у декреті. Ми жили у приватному будинку. Коли розпочалися воєнні дії, спускались у підвал свого будинку з двома дітьми. Дівчинці 15 років, а хлопчику на той час був рік і шість місяців. «Русскій мір», який прийшов нас «визволяти», влучив у наш дім. Ми були у підвалі з дітьми і батьками, дім зайнявся, і ми вибігали з палаючого будинку, коли все на нас падало. Вибігли у чому були – без документів, без речей, роздягнуті. Побігли у десятиповерхівку навпроти. На щастя, люди нас пустили.

Нам довелося спати на бетоні. Хто міг, нам щось дав з теплих речей, бо дитина була маленька. Люди нам допомогли.

П’ятого березня ми вперше намагалися виїхати з Маріуполя. Нам сказали, що має бути зелений коридор. З Лівого берега ми поїхали до драмтеатру, але виїхати нам не дозволили. Ми вирішили їхати до моєї двоюрідної сестри, вона була у місті з дитиною. Поки їхній дім був цілий, ми мешкали у неї. Теж ховалися по підвалах. 

А потім нам пощастило – 23 березня нам вдалося вирватися з Маріуполя. Правдами і неправдами ми виїхали. Дорогою нас весь час зупиняли. Врешті ми приїхали у Бердянськ. Там п’ять днів винаймали житло. 28 березня нам вдалося виїхати до Запоріжжя. Нас зустріли друзі і допомогли переїхати в Одесу, де ми перебуваємо і досі.

Старша донька весь час плакала і казала: «Мамо, вигадай що-небудь!». Але що я могла вигадати? У нас інформації не було, зв'язку теж. Поки було світло, ми ще новини дивились, а потім не могли взагалі зрозуміти що відбувається.

Думали, що все буде так, як у 2014 році. Ми тоді виїжджали до Житомирської області. Повернулись, коли у Маріуполі все заспокоїлось. Ми були впевнені, що гірше вже не буде. На таке ми не очікували. Молодший син чув вибухи і сидів, як мишка – йому ні гратися не хотілося, ні рухатись. Він просто сидів поряд.

Зараз донька вчиться дистанційно, син реагує на гучні звуки, але ми пояснюємо, що це не «бах-бах», а просто щось, десь упало. І ще син реагує на тривогу: він розуміє, що потрібно ховатися у безпечне місце. Намагаємося перебороти ці наслідки і жити далі.

Ми гарно жили, і тут якась сволота прийшла все знищувати. Окупантам було не шкода ні дітей, які були у драмтеатрі, ні житлових будинків. Вони чудово розуміли, що там діти, жінки і літні люди. Росіян ніхто не чіпав, ніхто до них не приходив, а ми натомість страждаємо.

Шокувало те, що людям доводилося ховати рідних у городах, на подвір'ях під будинками. Була відсутня будь-яка допомога. Там шокувало все, куди не поверни. Це страшні речі, це - не книги читати.

Із позитивних моментів мені сподобалось, що ми згуртувалися і допомагали один одному. Ми забули, що допомога людей важлива: і емоційно, і словом, і обіймами.

Я вірю, що ми зможемо вигнати окупантів з України. Вони перебувають не там, де повинні. Думаю, влітку будемо святкувати перемогу. Я дуже на це сподіваюсь. Хочу повернутися до свого міста і почати заново жити, будувати майбутнє, виховувати дітей і радіти життю так, як раділи йому до війни.