Родина фермерів з півдня України через війну вимушена була бігти зі свого дому, залишивши все своє господарство і майно

Мені 47 років, чоловіку – 53. Ми з Кам’янського, маємо двоє донечок. Старша була в Німеччині, молодша була з нами, але на початку війни ми її також відправили в Німеччину, вона як раз перейшла в 11 клас.

Я була вдома встала та займалася справами. Чоловік зателефонував з роботи і сказав, що по всій Україні все бомблять: аеродроми, склади. Я включила телевізор і побачила на власні очі. Звісно, був такий шок, що не передати.

Наше село Кам’янське - це один з форпостів Запоріжжя. Через наше село йде «дорога життя», по якій проходить евакуація, відбувається і обмін полоненими, і загиблими.

Там по сьогоднішній день все під обстрілами, багато зруйновано, і в нас вдома було вже декілька прильотів. 

Найважче та страшніше було залишити там все своє життя. У нас не залишилося нічого, крім нас самих. Ми 30 років з чоловіком прожили в шлюбі, працювали, будували. Техніка земля - все залишилося там, все життя, і воно досі там під обстрілом

Були в шоці, що таке може статися в 21 столітті, в центрі Європи. Уявити ніхто не міг, що будуть так бомбити наше село, нашу всю країну, Київ. І хто напав? – Країна, де багато родичів, знайомих, друзів… 

Я місяці три прокидалася і кожного ранку розуміла з острахом, що нічого не міняється: і справді в нас війна, і ми знаходимося в її центрі. 

Зараз ми у Запоріжжі, тут теж бувають прильоти, ми їх часто чуємо, бо знаходимося на околиці. Живемо у друзів. Дякуємо волонтерським організаціям, яких у Запоріжжі багато. Ми постійно отримуємо гуманітарну допомогу, отримуємо виплати від держави. Як виявилося, у військовий час для життя дуже мало потрібно. 

Вдома у нас була ціла ферма свиней, і ми були вимушені їх даром роздати людям, щоб їх не розбили. А собачка та два котики залишилися там. Вони - вуличні тварини, їх не поселиш у квартирі. Але там залишились сусіди, ми передаємо їм корм, і вони годують своїх та підгодовують наших.

До війни ми працювали на себе все життя, а з війною все втратили: в нас була невелика ферма свиней, яких ми роздали. В нас стояла земля, засіяна пшеницею, і там щось згоріло, а щось - перекопали окопами. Ми втратили все. У Запоріжжі з роботою важко, бо багато переселенців, та й вік на заваді: мені під 50, чоловіку - під 60. 

Я дуже довго плакала, але до психологів не зверталася - якось не звикла. Все-таки гріє серце надія, що до зими від нас окупантів поженуть, так що вже легше психологічно, ніж навесні. Вже справляємося.

Я впевнена, що ми повернемося, відбудуємо, зробимо ще краще, ніж було. Наладимо бізнес, будемо працювати ще краще, ніж раніше, і все в житті змінимо. Ця війна зробила велику переоцінку: потрібно цінувати не матеріальне, а духовне. Головне в житті - здоров’я, стосунки з друзями, власний відпочинок. Сподіваємося, що майбутнє буде світлим, мирним, чудовим в усієї нашої країни.