Людмила Володимирівна втратила житло, вісім місяців страждала від дефіциту харчів в окупації

Я родом з Миколаївської області. Все життя прожила в Снігурівці. Тут навчалась, потім вийшла заміж. Працювала в аптеці касиром 35 років. Мені 72 роки зараз, я на пенсії. Виростила сина і доньку. Син - моряк. Донька мешкає у Миколаєві. З початком війни поїхала з дітьми до Німеччини. Зять залишився в місті. Ну а я тут, у Снігурівці, постійно була.

Чоловік мій хворіє. Він жив у Кременчузі. Перед новим роком приїхав провідати дітей, а тут війна почалась, так він і залишився. У нього трапився мікроінсульт. Тепер я за ним доглядаю.

Я бачила, як у перший день війни танки та БТРи йшли повз наш будинок. Син телефонував, казав виїжджати. А куди мені їхати – у мене чоловік ногами не ходить. Ми спускались у підвал, коли нас сильно бомбили.

Постійно були одягненні, тримали напоготові сумку з документами. А потім на наш будинок кинули міну і мені розбило пів квартири. Ми злякались, сусіди нам допомогли вибратись. Ми мешкали у знайомих, з підвалу не вилазили. А далі у квартиру влучив снаряд, і від неї взагалі нічого не залишилось. Зняли квартиру, то так тепер і живемо.

Вісім місяців ми були в окупації. Ні кошти зняти, ні подзвонити нікуди не могли. Росіяни забирали телефони, сім карти. Світла і води не було. Добре, що у наших знайомих був басейн. Коли дощі йшли, набиралось щось. Харчі на ринку вже викидали – не було ні в кого грошей купувати.  Росіяни нам давали гречку і консерви, носили по домах. Ми брали, бо нічого було їсти. Брали молоко у людей, пекли коржі. Схудли, змарніли, постаріли.

Пережили ми те все важко. Дякувати Богу, що нас звільнили. Життя налагоджується. Повідкривались магазини, ринки працюють, отримуємо пенсію. З дітьми спілкуюсь, донька мені телефонує з Німеччини. Зять обіцяв приїхати нас навідати.  Зараз все добре. Але нас тут постійно обстрілюють. На Паску бомбили ракетами: школи розбили, Будинок культури, житлові будинки.