Сотнічук Петро, 9 клас, Опорний заклад освіти «Кубейський ліцей з початковою школою та гімназією» Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чеглатонєва Алла Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого. Початок масштабного вторгнення в Україну. З цього дня мирне життя в Україні припинилося. Почалося виключення світла, вибухи, на вулицях люди в камуфляжній формі… Спочатку все було як завжди, але через деякий час почалася перша повітряна тривога…Почувши повітряну тривогу вперше, я злякався, бо згадав, що вона повинна оповіщати про якийсь літаючий об’єкт або літак недалеко. Тоді я був у школі в Києві.

Вчителька нам спокійно сказала, щоб ми не боялися і, ставши у чергу, пішли у сховище.

Сховище у нас було дуже цікаве, це була підвальна частина школи, де були їдальня, бібліотека, майстерня, роздягальня та деякі службові приміщення. Але у ньому не було металевих дверей, це просто була частина школи, але майже під землею (на верхній частині стін були вікна). Отже, ми прийшли в сховище і пересиділи там першу тривогу.

Тривоги на початку війни були рідко, але з ними псувалося навчання. Як тільки починається тривога - одразу треба йти в укриття, навіть на контрольних роботах. 

З кожним днем все ставало гірше, почались відключення світла, з якими було дуже важко працювати, Приходиш зі школи, йдеш на тренування, приходиш додому і світла немає, і ніяк уроки не зробиш, тільки під поганим світлом. Одного разу я, вертаючись додому, почув вибух. Я перелякався і побіг додому швидше.

Через декілька місяців вчитися було просто неможливо. Постійні тривоги зривали уроки, і через деякий час, через хворобу, яка ходила по школі, ми перейшли на карантин.

На онлайн навчанні було ще гірше: коли були тривоги – уроки відмінялися, без світла уроки неможливо було провести, ще й уроки були по 25-30 хвилин, і вчитель не встигав давати такий обсяг матеріалу і, на контрольних ми багато чого не знали. Вчитися ставало все складніше, але, нарешті, ми вийшли на офлайн навчання і вчитися стало трохи легше.

Шостий клас я закінчив добре, і після літніх канікул я перейшов в сьомий клас. З кожним днем світло виключали на більше часу. Сидіти шість годин без світла було важко.

Після першого місяця навчання, однієї ночі я, втомившись від уроків, йшов чистити зуби. Через декілька хвилин я почув якесь дивне потріскування. Я не надав цьому уваги, думаючи, що це сусіди і продовжив чистити зуби, але не стерпів  все це і покликав батька, щоб спитати, що це, але на мій позив він, коли виглянув зі своєї кімнати, крикнув мені: «Петре, тікай до вхідних дверей». Нічого не розуміючи, я раптом почав задихатися від диму. Тато відчинив вхідні двері, і я вибіг з квартири. Не буду описувати, що було далі, але скажу коротко: в мою кімнату впав осколок від ракети і відбулася пожежа. Так, як нам не було де жити, ми (я з мамою) поїхали до бабусі. В бабусі мене змусили піти в нову школу, де я швидко пристосувався до класу. В селі навчання йшло добре, я закінчив сьомий і восьмий клас на хороші оцінки. І після восьмого класу настало літо, яке я провів дуже добре.

Влітку я їздив спочатку до дядька, де навчився багато чому нового. Але під час перебування там, я чув, як ППО збивала ракети. Це було моторошно.

Через декілька тижнів я поїхав до батька. Моя квартира ще ремонтується, і в Києві стає ще страшніше. Тривога кожні чотири години, іноді вибухи та часті виключення світла. Добре провівши час у батька, я поїхав назад у село. Сьогодні я учень дев’ятого класу… Хочу подякувати захисникам України, які віддають життя за те, щоб у нас було мирне небо, і ми могли навчатися.