Оксана з дитиною виїхала з села на початку окупації і не бачила, як російська ракета знищила її будинок. Її брат-підприємець залишився, щоб захищати своє житло і майно, але його будинок теж не обійшла біда

Моє село опинилося в окупації ще з кінця лютого, коли туди заїхали російські війська. І досі воно окуповане. Тоді, у лютому, там ще не дуже було погано. Була спочатку і вода, і газ був, було світло в лютому та березні. Хату мою розбили на початку березня. А в мене там є рідний брат, і мама ще в мене була. 

Ми з 12-річною донькою перейшли до старшого брата, жили в них у хаті. Тоді там обстріли ще не дуже часто були, а ближче до травня стали сильніше обстрілювати. Перебили газову трубу. Люди місцеві своїми силами ремонтували, щось робили. Там ще зерно було в нас на складі. Коли росіянам потрібно було зерно вивезти, вони допомагали електрику ремонтувати. 

В моєму селі людей не били, не ґвалтували, не знущалися. Але дуже боляче було бачити, як росіяни ходять по будинках, які пошкоджені обстрілами, і щось там коять. А загалом вони ходили по вулицях, заглядали у будинки, вітались, наче й не було нічого. Розказували, що приїхали заробляти гроші, щоб у себе вдома щось покращити. Там навіть «ДНРівці» були. 

У шафах, у диванах – скрізь вони шукали «нациків». У них запитують: «А що ви робите?» – «Мы «нациков» ищем». 

Всі вони з Донецька. Жінка приходила, теж військова. Вони казали, що вісім років терпіли, а тепер ми відчуємо те саме, що й вони. Але ж ми знаємо, як усе було в Донецьку. У мене там рідні є, і там такого страхіття не було. 

А найстрашніше почалося, коли нас уже не було в селі. Там люди гинули, і їх хоронили прямо у дворах, тому що росіяни сказали, що кладовище заміноване і туди не можна йти. Слава Богу, що мене вже там не було, а от мої рідні все це пережили та побачили. Люди, які виїжджали раніше, позалишали там і свої господарства, і тварин. Люди, які там залишилися, тепер доглядають чужих корів. Мій брат із невісткою – теж. Хтось там годує курей, хтось – свиней, собак, котів. Люди згуртувалися. 

Коли в мого брата горіла хата, то вся вулиця прийшла допомагати, меблі якісь виносили. Дуже згуртувалися люди в селі. Я навіть не очікувала такого. 

Найстрашніше, що мої рідні стільки поганого побачили. Ми з донькою раніше виїхали і не застали такого страхіття. Там день і ніч обстріли, прильоти, руйнується все…

Оскільки в мого брата був магазин, то ми не дуже голодували. Залишилися харчі у нього, а в моєму будинку був басейн із питною водою. Коли води не було в селі, то в мене в басейні брали. Людям не дозволяли їздити в Токмак, але одна колаборантка їздила в Токмак, купувала товар і продавала в селі в магазині. 

Ліків не було. Обходилися тим, що вдома в кожного було. А староста нашого села була доволі довгий час в Оріхові, і передавала ліки. По телефону дізнавалася, що потрібно. 

У мами і серце хворе, і тиск скаче, у невістки - діабет. Ми по телефону ліки замовляли, і наша староста передавала в село посилки через Василівку, через Токмак – через церкву. У Токмаку церква була як перевалочний пункт - туди якось передавали все це. 

Ми не голодували. Картопля, консервація – таке все було. І вже коли ми виїхали з донькою в Запоріжжя, то ми теж передавали ліки через Токмак – через волонтерів, через церкву. Харчі не можна було передавати, тож ми передавали ліки. І від росіян, якщо чесно, навіть була гуманітарна допомога. І наші потрошку передавали через старосту гуманітарку, продукти. 

Росіяни спочатку нічого не давали, у березні та квітні, а потім декілька разів давали гуманітарку, крупи. І, здається, один раз тушонку давали при мені, а потім іще давали, коли ми виїхали. Але ж це все-таки село. Наприклад, у мого брата є кури. І не тільки в нього. Люди безкоштовно роздавали яйця, молоко, ділилися, чим могли. Були там спочатку мої багатодітні родичі - то їм картоплю і яйця давали безкоштовно. У моєму селі люди дружні, допомагали одне одному.

І зараз село окуповане, там тільки російські військові. Там є ще село Мирне - з нього вони навмисно стріляють по нашому селу. Хоча там теж росіяни, але вони, мабуть, домовляються якось. 

Напевно, ховаються в посадках чи в підвалах, я не знаю. Словом, обстрілюють село, лякають людей, щоб вони боялися й хотіли виїхати, щоб гроші за виїзд платили. А потім ходять по будинках і виносять звідти речі. Усе забирають: меблі, газові плити, унітази. Старе, нове – неважливо. Усе вивозять із наших будинків. І тому з села зараз деякі люди не хочуть виїжджати. Їхні будиночки вціліли. У мого брата хоч будинок і згорів, але в нього там дві машини. У нього бізнес був до війни, магазин у селі. У нього там телевізори, дивани, шифоньєри, холодильники з магазину.

Зараз дуже в селі тяжко. Вчора тільки виїхала моя мама, а брат із невісткою залишились. У селі вже немає ні світла, ні газу, ні води. Звідти людей не випускали взагалі. Ми виїжджали у травні, і це нам ще пощастило, а потім, у червні, липні й серпні людей взагалі не випускали. Поряд ідуть бої. Село вже тричі хотіли звільнити, але не звільнили. 

Ходили люди, просилися, щоб дозволили виїхати з дітьми. А комендант, який був перед цим, сказав: «Подохнемо всі в селі, ніхто звідси не вийде», – і людей взагалі не випускали. 

А потім приїхав новий комендант не дуже давно, і люди потрошку стали виїжджати. Спочатку за гроші на тому тижні виїжджали. Брали 3,5 тисячі доларів за одну машину. І вчора колона приїхала в місто Запоріжжя, машин 14-15. Мама моя теж приїхала в Запоріжжя, ми її сьогодні оформляли. А люди позалишалися. В мого брата на тому тижні згоріла хата, але вони сім’єю все одно в підвалі живуть, бо там сильно обстрілюють. І люди ще в нашому селі залишилися. 

Ми зараз у Запоріжжі. Нам допомагають благодійні  фонди. Дуже дякуємо їм за це. Але я не знаю, як така кількість дорослих людей буде починати життя з нуля. 

Ми стали безхатьками. Нема ні в мене будинку, ні в мого брата. І це буде просто диво, якщо нам держава все відшкодує і ми зможемо собі придбати якесь майно. Село моє зруйноване. У нас там була птахофабрика, інкубатор був. І все це зруйнували ще на початку,  і ніхто не буде її відбудовувати. 

Людям не буде роботи. Будинки зруйновані. Я розумію, що нашого села вже не буде. Його ніхто не буде відбудовувати, тому що там немає нічого. І таких, як ми, дуже багато. 

Я сподіваюся, що село наше швидко звільнять, і мої рідні там вціліють. Хоч будинку й нема, але там є літня кухня, гараж – вони ще цілі. 

Мама вчора приїхала. Вона дуже схудла. Якщо в неї був 52-й розмір, то зараз, мабуть, 48-й. Дуже схудла за ці пів року, поки село в окупації. Мама останні три місяці жила весь час у підвалі, тому що в її віці бігати туди-сюди дуже важко. А тепер буде разом зі мною жити десь по квартирах. Ми нікуди далі не плануємо їхати. Думаємо залишатися в Запоріжжі та винаймати житло. 

Родичі нас кличуть на захід України, але ми не поїдемо. Ми віримо, що в Запоріжжя росіяни не зайдуть. А ракети прилітають щодня. І можуть вони прилетіти і в Запоріжжя, і в кожне місто на заході. Тому ми нікуди не поїдемо. Тим паче, один мій брат у Нестерянці, а інший – у Пологівському районі, теж в окупації. Ми вирішили, що від них далеко не поїдемо: залишимося в Запоріжжі і будемо сподіватися, що наша територія скоро буде звільнена.

Допомагає тільки віра в те, що перемога буде. Я так вірю в перемогу! Мама приїхала, і вона якось тримається. А я, мабуть, ще більше плачу, ніж вона, тому що мені дуже шкода мирних людей і військових наших, які гинуть. Я дуже вірю в нашу перемогу і вірю в те, що наші захисники не тільки на фронті наведуть лад, а що вони повернуться і допоможуть у країні подолати всі негаразди. 

Я ні на секунду не сумнівалася в наших захисниках, і зараз не сумніваюся. Я просто вірю, що перемога України настане. Це те, що мене тримає. Я вірю, що світле майбутнє в Україні буде. Я дуже вірю, що до Нового року звільнять нашу територію, Запорізьку область. Я в цьому впевнена.