Ігор з дружиною пережив у Маріуполі справжнє жахіття, бачив людські трупи на дорогах. Під бомбардуваннями міста вони втратили житло і автомобіль. Донька знайшла їм попутника, який допоміг виїхати

У 2014 році я потрапив у полон, коли все це почалося. Сидів «на підвалі». Потім мене звільнили донька та жінка - вони боролися за мене. А після полону у 2014 році мене в Харківський госпіталь направили, потім - у Київський. Була в мене операція на серці тяжка, і після цього мене звільнили. Я інвалід війни 2 групи. Зараз живу потихеньку. Втратив усе, що мав, на жаль. Але в мене є здоров’я. Слава Богу, що ми живі.

24 лютого так гупнуло в Маріуполі, що ми з ліжка попадали. Ми жили недалеко від аеропорту, і туди дуже сильно били. Страшний тоді був день. Жінка сказала зразу, що це війна почалася. А я, хоч і колишній військовий, але думав, може, просто щось гупнуло… Далі ставало все гірше, і потім було зовсім погано.

З 27 лютого по 2 квітня ми перебували в підвалі. Холодно було. Уже не було в нас опалення, а березень тоді був досить холодний, навіть сніг випадав. Була нестача продуктів. 

Більше за все мене турбує, що ми бачили, як там лежали трупи. Люди просто загинули. Було все добре: були домівки, була робота і все інше, а потім у багатьох людей цього не стало. Ми були в драмтеатрі з дружиною, і я на власні очі це бачив до того, як там сталася трагедія. Там стільки загинуло людей, дітей! Туди прийшло багато маріупольців із лівого берега. 

Дуже складно було, але мені донька допомагала. У нас із нею місяць не було зв’язку - це був тяжкий період. А 2 квітня ми виїхали.  Я вже тоді залишився без машини і без усього. Нам люди допомогли виїхати в Микільське, а потім ми перебралися в Мангуш. Там я у знайомих пробув дві доби, а далі донька знайшла, чим мене вивезти. 

Вибирався через ворожу територію, бо не можна було їхати на Запоріжжя. Це було довго і тяжко. Це - ненормально. Ми до останнього не могли повірити, що таке може статися, але маємо те, що маємо. 

Майбутнє, звичайно, бачу без війни. Хочеться, щоб війна закінчилася нашою перемогою, щоб місто розвивалося. Воно було дуже гарне, поки туди не прийшли ці бусурмани – «освободители», як вони себе називають. Звичайно, хочеться, щоб була квітуча Україна, щоб усе було добре. У мене була в Маріуполі квартира, а зараз уже й дому того немає. У мене тільки в паспорті залишилася прописка, а будівлі тієї немає. І дуже багато таких людей.