Я перебувала на лівому березі Маріуполя. Десь о п’ятій ранку був вибух – я прокинулася, і після того викликала таксі. Переїхала в Будинок побуту, в Приморський район до батьків, і разом ми перебувала там.

Були зачинені всі магазини. У той єдиний, який працював, були величезні черги. Видавали по одній хлібині в руки. Дуже дорого все коштувало. Ми капустину купували за двісті гривень. Десь через тиждень я бачила, як поліція дозволяла відчиняти магазини, і люди брали якусь їжу. 

В місті були вибухи нескінченні у той час, коли люди старалися дістати їжу. Люди були дуже нервові. Ми просили з’їздити сусіда в інший район. Йому потрібно було платити гроші. На жаль, ми з ним не домовилися, бо у нас було мало їжі.

Евакуювались ми маленькою машиною, в якій нас було восьмеро людей, собачка і два коти, ще і якісь речі. Дуже довго їхали. 

Ми тільки по місту їхали годин п’ять, потім по трасі до Бердянська виїжджали. Після того ще чекали, поки нам дадуть бензину. 

Переночували і поїхали до Запоріжжя. Багато було блокпостів. Не можу сказати, що були перешкоди, просто було дуже тривожно, бо ми не знали, доїдемо чи ні.

Я намагаюсь тримати себе в руках. Те, що я пережила, це нікуди не дінеться, все пам’ятаю, але вчуся з цим жити. Своє майбутнє уявляю вільним.