Костогриз Вероніка, 7 клас, Миколаївська гімназія імені Г.Л.Дівіної № 50

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горецька Надія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого 2022 року до нас у гості завітала бабуся. Ми були дуже раді її бачити, разом ми гарно провели час і ввечері лягли спати. Вранці ми прокинулися від страшного вибуху за вікном. Схопившись, я побігла до батьків в кімнату, матуся теж прокинулась від вибуху. Ми не розуміли, що відбулося. Потім почули другий потужний вибух. Матусі зателефонували з роботи і повідомили, що на накопичувальній площадці автотранспорту в блок-модулі реєстратора вантажівок повилітали вікна, робітники та водії в паніці розбігаються хто куди і здалеку видно, що на аеродромі лунають вибухи. Мене почало трясти від жаху та тривоги. Матуся обіймала мене міцно і намагалася заспокоїти.

Татусь схопився, швидко одягнувся і побіг за машиною, щоб перевести нас усіх до гаражу в підвал. Матуся тим часом збирала деякі речі, документи та їжу. Протягом дня ми знаходилися в гаражі. Було дуже холодно і лячно.

Ввечері ми знайшли безпечне місце. Це було бомбосховище на промисловому підприємстві, але там було холодно та не було місця де присісти чи прилягти. Тато з іншими чоловіками розчистили місце, привезли стільці, піддони та декілька матраців, щоб люди, які ховалися в укритті змогли хоч якось пересидіти артобстріли нашого міста. В магазинах люди в паніці розкуповували всі продукти, аптеки майже закрилися, а біля тих, що були відчинені стояла величезна черга.

В цьому жахітті ми протрималися пів року, сподіваючись, що ось-ось все скінчиться і війна зупиниться. Але на жаль так не сталося.

Щоб врятувати нас с братиком та бабусею, батьки вирішили тимчасово виїхати з Миколаєва. Так ми опинилися в м.Чорноморськ, Одеської області. Тато нас залишив тут, а сам повернувсь на роботу. Він працює майстром водопровідної мережі міста і мав виїжджати з бригадами на місце прильотів, щоб полагодити труби та подати воду до будинків мешканців міста.

У 2023 році я дізналась від матусі, що на Херсонському напрямку загинув матусиної троюрідної сестри чоловік, форсуючи Дніпро на лівий берег. Він з побратимами підірвавсь на міні, яких було безліч і які розкидали російські окупанти. Йому було лише 41 рік. Це було жахливо і дуже прикро.

Я вирішила якось допомогти нашим військовим та підтримати їхній бойовий дух. Спочатку я плела жовто-блакитні стрічки і татусь передавав їх до знайомих військових. Вони були дуже вдячні за підтримку. Це надавало їм сил та віри, так вони писали у відповідь. Потім ми з братиком дізналися, що в літній табір звернулися волонтери за допомогою в плетінні сіток. Ми допомагали протягом одного місяця плести маскувальні сітки та робили окопні свічки. Я навіть отримала подяку за патріотизм, щире серце і вагому допомогу захисникам України. Я дуже вдячна нашим захисникам за те, що вони боронять нашу Батьківщину і впевнена, що перемога буде за нами. Слава Україні!!!