Костогриз Артур, 7 клас, Миколаївська гімназія імені Г.Л.Дівіної № 50

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горецька Надія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року – відбулася подія, яка змінила моє життя і поділила його на до та після. Саме в цей день приблизно о п’ятій ранку я і моя сім’я прокинулась від дуже гучних вибухів на вулиці. Спершу, ми подумали, що десь у сусідньому дворі вибухнув газ в багатоповерховому будинку. Та згодом тато, зателефонувавши знайомому військовому, дізнався страшну звістку про те, що почалася війна. На нашу країну напали російські війська, перетнувши одночасно кордони зі сходу та на півдні, почавши атакувати з літаків аеродроми, військові частини та з артилерії ближні до обласних міст села.

В той самий час усіх нас охопив жах, тривога, занепокоєння. Відчувалася розгубленість, а саме: «Що робити?», «Куди сховатися від вибухів?».

Тато сказав збирати на перший час одяг, документи та щось поїсти й попити, а сам побіг у гараж за машиною. Потім ми разом з татусем, матусею, бабусею та сестричкою поїхали в гараж, щоб сховатися в підвалі. Мама постійно хвилювалася, читала повідомлення в телеграм каналі, щоб розуміти що навколо відбувається. Нам вона мало що казала, але ми відчували її напружений стан. Ми боялися визирнути назовні, постійно лунали вибухи. В підвалі було дуже холодно і моторошно. Треба було вирішувати, що робити далі.

На вечір вибухи трохи затихли, батьки телефонувавши цілий день знайомим, в решті решт знайшли бомбосховище, на території промислового підприємства, де вважали буде безпечно та надійно ховатися від вибухів.

Тато поїхав на роботу, а нас відвіз у бомбосховище. Ми вдень їхали додому, щоб приготувати щось поїсти та зігрітися, а надвечір з татусем вирушали в укриття і там ночували. Ми сподівалися, що ось-ось все скінчиться і  ми повернемось до звичайного життя, але я помилявся. Це жахіття тривало протягом пів року, доки батьки не вирішили тимчасово виїхати в Одеську область, щоб вберегти нас з сестрою та бабусею.

Опинившись в м.Чорноморськ, ми нарешті змогли в першу ніч виспатись. Ми сподівалися, що ми трохи тут побудемо, а потім війна закінчиться і ми повернемось додому.

Але, на жаль, вона досі триває. Гинуть як військові на фронті, так і цивільне населення. Батьки прийняли рішення, щоб матуся з нами залишилася поки в м.Чорноморськ, а татусь до нас приїздить двічі на місяць. Влітку  2023 року ми з сестрою вирішили піти до літнього табору при палаці дитячої та юнацької творчості. Ми добровільно і з великим захопленням допомагали волонтерам робити маскувальні сітки та окопні свічки для наших військових ЗСУ.

Навчаюсь я дистанційно в своїй гімназії. Я займаюсь карате тут вже два роки, щоб бути сильним, здоровим і в змозі захистити свою родину та Батьківщину.

Чорноморськ мені подобається, але я дуже сумую за рідним містом та друзями. Я обов’язково повернусь додому. Головне, щоб ми усі були єдині в бажанні допомогти і робили кожен те, що може для наближення перемоги. Все буде Україна!!!