Кривенко Артур, учень 11 класу Боблівського ліцею ім. О. С. Панасюка Турійської селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривенко Марина Віталіївна
Війна. Моя історія
Війна… Яке страшне слово! Я до сьогоднішнього дня не можу повірити в те, що в наш дім прийшла ця жахлива реальність…. Що для мене війна? Вона розпочалась для моєї сім’ї в далекому 2014 році, коли тато пішов захищати нашу землю. Але, в свої сім років, я в повній мірі не розумів того страху, адже в нас, на Волині, було тихо та спокійно. Потім мій батько вирішив залишитись в збройних силах України. Протягом років для мене стало рутиною те, що тата немає вдома, що в будинку піксельна форма та трендові шкарпетки «ЗСУ».
І ось, здавалося б життя налагодилось, сім’я з’єдналась, тато вирішив залишити свою військову службу і повернутись в цивільне життя. Після піврічної стабільності та злагоди в нашому домі, страшний ранок 24 лютого перевернув мій світ.
В цей ранок я вперше побачив свого татка в повній військовій екіпіровці, коли він вирушив з рідного подвір’я, з речами, які мама старанно зібрала йому в важку дорогу зі сльозами на очах. Все стало, як в страшному сні! Колони військової техніки, страх і паніка людей, які масово почали виїжджати з України – все це немов кадри з воєнних фільмів, але це була РЕАЛЬНІСТЬ!
Перші місяці від повномасштабного вторгнення я, мама і моя бабуся проводили у нас на кухні, переглядаючи новини, намагаючись зрозуміти, що відбувається з нашою країною. Тато дзвонив вкрай рідко. Мама намагалася триматися і підбадьорювала нас. Але, коли наставала ніч, вона, думаючи що я сплю, майже всю ніч стояла навколішках перед іконами, плакала і молилася…
Пам’ятаю, як до неї зателефонували, і вона швидко вибігла з хати, щоб ми з бабусею не чули її розмови, після чого прийшла бліда і з порожнім поглядом. Вона три дні майже не розмовляла і не цікавилась новинами. Вже через декілька місяців після цього дзвінка я дізнався, що тоді їй повідомили про те, що знайшли тіло військового, дуже схожого на тата… Але дякувати Богу – це був не він.
В липні мамі повідомили про татове поранення і його евакуювали. Усе кинувши ми поїхали до тата. Я ніколи не забуду, коли побачив його в лікарняній палаті. Він був блідий з розгубленими очима. Мій тато був завжди для мене взірцем спокою та впевненості, а тут…
Потім були місяці реабілітацій, лікарень, госпіталів, які мужньо проходила поряд з татом моя мама. Тепер вона взяла всю відповідальність за сім’ю на свої тендітні плечі.
І зараз, наше життя стало безперервним процесом реабілітації. Реабілітації не тільки тата, а реабілітації нашої сім’ї.
Ми змучені, поранені – та не скорені і не зломлені! Так і наша Батьківщина – вся в ранах, але сильна й бореться далі! І усі ми вистоїмо і переможемо! Нашу віру в перемогу ніщо не забере!
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі!»
Т. Г. Шевченко
