Брат боронить Батьківщину, у мами на нервовому підгрунті загострилися хронічні хвороби, зокрема бронхіальна астма, через постійне нервове напруження та нестачу коштів, через необхідність лікувати маму чоловік нас покинув.

Тепер я сама виховую трьох дітей, доглядаю за старенькою матусею та чекаємо брата з Перемогою додому.

Молодші болісно переживали наше розставання із чоловіком, бо дуже до нього прив'язані. Діти намагаються триматися, але коли починаються обстріли, вони дуже сильно реагують, їм дуже страшно, бо чути в нас все дуже добре. Дякувати Богу, живемо у своєму будинку і їхати нам нікуди та й ніяк, бо мама не поїде, а її я не покину.

Найстрашнішими були авіанальоти, стіни ходором ходили, а ми притискались один до одного, ніби могли захистити. В голові була одна думка, якщо влучить, то нехай всі одразу помремо, щоб не дай Боже діти сиротами не залишились.

Ще страшні часи були, коли зателефонував брат і почав прощатися з нами, а я не знала, що робити далі, як жити, як якщо що, говорити про це мамі та дітям. Але дива існують, і завдяки Божій волі він вийшов із пекла і все буде добре, тому що поганого вже було дуже багато.

На початку війни було дуже важко доставати елементарні необхідні речі, ліки. Потім стало легше, але з ліками ще довго було важко, необхідних препаратів не було. Дякуючи волонтерам вдавалося діставати, купляти, вимірювати і просто ділитися необхідними препаратами. Наразі, купити ліки вже не проблема, тепер проблема у їх вартості, бо дуже виходить дорого щомісяця купляти ліки мамі. Але це вже таке, побутові проблеми, головне, щоб всі живі були.

Авіанальоти, воронки від снарядів, звуки вибухів, переживання за дядька, загибель знайомих людей через війну, ці події дуже травмують психіку моїх дітей, і нажаль, відбувається це постійно. Бо кляті кровопивці не перестають тероризувати мирне населення.