Наша сім’я - я, чоловік і свекруха. Ми знаходимося в місті Запоріжжя, а до війни проживали в Енергодарі.

Наш син обороняв Запорізьку атомну електростанцію, тому для нас було важко, коли обстрілювали нашу атомну - там була наша дитина.

Гуманітарної кризи у нас не було - нам допомагають, наш енергодарський хаб нам дуже багато дає.

Ми не можемо досі прийти в себе, бо все життя прожили в своєму рідному місті, і раптом залишилися без роботи, без житла - без всього. Це дуже важко.

Я працівниця теплової станції, мала виїхати, бо мій син – військовий. Коли ми евакуювалися, нас дуже гарно зустріли волонтери в Запоріжжі. Накормили нас, дали багато речей. А далі все - за свій рахунок. Квартири дуже дорогі, і зараз нам дуже важко: свекруха - лежача. На момент виїзду вона ще пересувалася, а тут у неї відбулося два інсульти.

Спокійного життя немає. Все - на нервах. Переживаємо за дітей, які воюють. Дуже важко виживати, дуже все дорого. 

Чекаємо на звільнення нашого міста. Ми хотіли б бачити нашу країну мирною, і щоб діти повернулися додому.