«У Донецьк я не повернуся, хоча там поховані батьки»

Мешканка Донецька разом із сусідами облаштувала підвал як притулок, люди принесли туди лопати, щоб відкопати себе, якщо будинок завалиться через обстріл.

Війна – це катастрофа, найстрашніше, що є на білому світі не тільки для мене, а й для всіх людей.

Для мене почалася війна на Донбасі 28 червня 2014 року, коли почали бомбити залізничний вокзал у Донецьку. Там стояла військова частина, були сильні вибухи. Люди бігли в підземні переходи, ховалися, падали на підлогу. Не зрозуміло було, звідки, як і хто стріляє.

На сорок хвилин усе стихло, і ми змогли втекти звідти. Цього літа я все і зрозуміла, тому що всі боялися кудись їздити, погано ходив транспорт, люди виїжджали.

Коли почали відбирати машини, ми боялися їздити. У мого далекого родича забрали машину, зажадали десять тисяч гривень. Він віддав десять тисяч і забрав машину. Потім через якийсь час він їде, і на Мотелі у нього знову забирають машину. Він каже: «Хлопці, я вам вже заплатив». Вони: «Ти думаєш, що заплатив, так можеш далі їздити?» Він так машину і не знайшов.

Я тоді працювала на шахті «Щегловська-Глибока», на лісовому складі майстром. Одного разу почався обстріл, а люди й верстати знаходилися на вулиці. Я вискочила та кричала, щоб усі втікали, обстріл незабаром припинився. Я потім стою, з людьми розмовляю. Вересень, світить сонце, дерева жовті, а по небу щось летить. Я розумію, що це не птахи. Розмір із батон, алюмінієвого кольору, і блищать на сонці. Я зрозуміла, що це продовжують бомбити.

Було на шахті й влучання в склад паливно-мастильних матеріалів. Був поранений охоронець, який ходив по території шахти. А коли робочих відпустили додому, почався третій обстріл. У нас у пилорамі скло полетіло, я в чистому одязі впала на підлогу й лежала, руки й ноги тремтіли.

Ми боялися. Я жила в маминій трикімнатній квартирі, у будинку на першому поверсі. Ми в підвалах прибрали, зробили стелажі, принесли туди воду, сірники, свічки, консерви, в сухі бутлі накидали сухарів. Принесли лом і лопату, щоб якщо нас засипле, ми змогли звідти вибратися.

Поруч жила моя дочка. Вона виїхала до Києва і сказала: «Якщо ти хочеш, щоб ми бачилися і спілкувалися, ти звідти виїжджаєш. Зрозуміла?» Так, ми бачимося. Я їжджу до неї, вона приїжджала до мене сюди. Вона мені сказала: «Зрозумій мене правильно, Україна – моя батьківщина. Я не поїду туди більше. Так, Донецьк – це Україна, але мені так боляче туди їхати, я просто не хочу. Що я там робитиму? Тут я працюю, вважаю себе потрібною, а туди я не хочу».

Ми вчасно встигли продати там квартиру, Бог допоміг. Зараз я купила житло у Вугледарі. Ми тут живемо, потихеньку облаштовуємося, все по-новому. У Донецьк я не повернуся, навіть їхати туди не хочу, хоча там поховані батьки.

Тут же і лікарня, і увага, і сусіди хороші. Мене прийняли, і я жодного разу не чула в свій бік докору, що я — переселенка.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/