Олександр з сім’єю виїхав з Бахмута, коли там стало небезпечно. Важко налагоджувати життя в чужому місті, без місцевої прописки не беруть на офіційну роботу

Я народився й виріс у місті Бахмуті Донецької області. Проживав до повномасштабного вторгнення там. Мені 36 років.

Я перебував вдома перші півтора місяці. Тоді ще не було проблем ні з харчами, ні з водою. Був невеликий хаос у магазинах - люди все скупляли, і тому трошки було складно певні товари знайти: макарони, каші, свічки, сірники, туалетний папір. У цьому плані було тяжко.

1 квітня, в день гумору, втретє по Бахмуту вдарили снарядами. Коли вже прилетіло по самому місту, то ми вирішили виїжджати. Довго думали, куди саме, бо ні знайомих не маємо, ні родичів, хто міг би нас прихистити. Надумали поїхати у Вінницю, і тут уже самі шукали, де проживати, куди влаштуватися на роботу. Гуманітарні фонди і штаби нам допомагали. Волонтери писали інформацію, куди можна звернутися. Щось шукали через небайдужих людей або таких самих переселенців у соцмережах. Ось так і облаштували своє нове життя.

Шокує нерозуміння, що з нами буде в майбутньому, бо знищене майно. Держава каже, що поки компенсації не буде, бо місто фактично в окупації, а комісія повинна додати відео і фото, які підтверджують, що житло повністю зруйноване. 

Мешкаємо в гуртожитку, як то кажуть, на пташиних правах. Поки живемо, а що далі – невідомо. З приводу компенсації нічого не кажуть, виплати переселенські знімають, а з роботою складно. Переважно пропонують мінімалку або кажуть: «Ви переселенець - завтра поїдете від нас, а нам потрібна людина, яка буде працювати постійно». Шукаю підробіток у таксі або вантажником, бо на офіційну роботу дуже важко влаштуватися. А ще мінус у тому, що вимагають прописку.

Тут, у Вінниці, допомогли хлопці трошки з роботою. Дізналися, що ми переселенці, і підкидають якісь підробітки, рекомендують щось. Хтось нас підтримує, а хтось із негативом ставиться. Нібито ми винні, що війна почалася саме з Донечини та Луганщини. Люди по-різному все це сприймають, але більше позитивного ставлення.

Родичі роз'їхалися по різних містах України, а хтось і за кордон виїхав. Когось уже немає в живих, а про декого нічого не знаємо, бо немає зв'язку. Нема людини в соцмережах, і на дзвінки вона не відповідає. Багато зниклих безвісти. 

Людей шукають і в нашій групі бахмутській, і в інших. Пишуть: «Допоможіть знайти». Із тих, з ким я спілкуюся, хтось пішов захищати державу, хтось допомагає волонтерською справою, а хтось просто донатить на армію. Кожен робить те, що йому під силу. 

Мені в це не віриться, але хочеться додому. Я вже звик до одного життя, і тепер до іншого звикати дуже складно, починати все з нуля.