До війни ми жили - не тужили. Працювали. Дитина народилася. Все було гарно, а потім все в один момент обрушилося.
24 лютого гупало цілий день, а 25-го десь о третій біля вікна спала дитина, а ми сиділи на дивані, потім почула свист. Я схопила дитину.
До сусідів прилетів снаряд - у нас вилетіли всі вікна, світло пропало. Ми полізли в підвал, сиділи там п’ять днів і не вилазили.
Після цього ми зібралися і в чому були - в тому й тікали під обстрілами. Добре, що взяли документи. На щастя, була своя машина, а то я навіть і не знаю, як би і було. Ми їхали вшістьох в машині, з маленькою дитиною на руках.
Виїхали до Полтави. Навіть не знаю, чому ми так вирішили. Ніколи в житті не думала, що нас таке застане. Ми всього лишилися. Хата повністю згоріла - не лишилося нічого.
Хочеться, щоб скоріше був мир і Україна перемогла. Майбутнє бачу тільки мирним. Зараз це - найголовніше.
