Сергій виїжджав з окупації через Василівку. Він вісім днів чекав, щоб проїхати на підконтрольну Україні територію, його вражала байдужість і жорстокість росіян до мирного населення

Я з Херсонської області. На жаль, наше село наразі в окупації. Була загроза моєму життю та життю моїх дітей, бо я був учасником АТО. Нам довелося тікати до Запоріжжя через Василівку. Я маю двох дітей, ми живемо самі, без матері. Проходили  фільтрацію. Дуже важко було. Поки що ми - у Запоріжжі. Якщо тут також буде небезпечно, нам доведеться їхати далі.

Коли я дізнався, що почалась війна, у перші години взагалі не міг повірити, що таке відбувається. Було чутно вибухи, бо недалеко від нас Каховка і Нова Каховка. Страшно було. Боявся за близьких, не знав, що робити.

Коли нас окупували, шокувало нелюдське ставлення росіян до мирного населення. Наприклад, у селі було пошкоджено газопровід, люди не мали опалення, а окупанти не дозволяли його ремонтувати. Їм було байдуже до місцевого населення. А коли ми проходили фільтрацію на блокпосту у Василівці, вони не зважали на те, чи є в когось у черзі малі діти, чи є інваліди. Було таке, що люди помирали й народжували в черзі.

В окупації ми ще тримались більш-менш, поки були товари українських виробників. Але з кожним тижнем ставало все гірше. Почали завозити російські товари – наскільки я розумію, з Криму. Ціни були дуже високі, і було проблематично купити необхідні харчі й ліки.

Люди привозили медикаменти з неокупованої території, але в дуже малій кількості, оскільки на блокпостах російські солдати більшість відбирали.

Школи були зачинені, але потім їх почали відкривати за умови, що діти навчатимуться за російськими програмами. Я не захотів цього, виїхав. Деяким учителям доводилося працювати на окупантів, деякі не погоджувалися.

Ходили російські солдати по селу, агітували щодо «референдуму». Заходили в  кожен двір із автоматами, залякували. Важко було.

Я не міг навіть вільно ходити по вулиці. Було боляче дивитися, як у моєму селі окупанти поводяться, наче господарі. Змиритися можна з усім: із нестачею їжі, води, навіть ліків. Та не можна змиритися з окупацією і з їхнім ставленням до простих людей.

Коли я зрозумів, що загроза моїм дітям і мені стає все реальнішою, нам довелося виїхати. Я знайшов перевізника. Ми приїхали до блокпосту у Василівці 28 вересня. Нам довелося жити в сусідньому селі вісім днів, перш ніж ми змогли виїхати.

Солдати пропускали людей за власним бажанням. Запитували, чому всі тікають.

Дехто відповідав, що виїздить у Запоріжжя на лікування. І росіяни пропонували безкоштовно їхати лікуватися в Донецьку, в Луганську, але люди відмовлялися.

Війна дуже сильно змінила наше життя. У селі був рідний дім, друзі, у нас там бабуся залишилася. Я роботу втратив. Зараз виживаємо за рахунок державної допомоги. Ми на межі виживання. На жаль, наше село обстрілюють, воно на лінії вогню.

За моєю спеціальністю роботу не вдалося знайти. Я став на облік у центрі зайнятості та у військкоматі, отримав тимчасовий військовий квиток. Маю відстрочку, оскільки в мене двоє неповнолітніх дітей і я батько-одинак.

Діти допомагають врятуватись від впливу постійних стресів. Мені є заради кого жити. У принципі, все нормально, нема бажання впадати в депресію.

Я вважаю, що війна скінчиться не раніше, ніж улітку. Нам треба більше озброєння, потрібна допомога, щоб вигнати окупантів. Хочу повернутися назад у село й працювати далі, виховувати дітей. Упевнений, що після війни ми будемо цінувати життя ще більше.