Іванова Олександра, 9 клас, Херсонський навчально-виховний комплекс "Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №15" Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе -Пашкевич Марія Станіславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Із початком війни мій звичний світ зазнав руйнувань. Те, що раніше здавалося надійним і незмінним, раптом стало крихким і нестійким. Звичний побут, навчання, зустрічі з друзями, спокій – усе це змінилося в одну мить. Дім, який завжди був місцем затишку і безпеки, перетворився на простір, сповнений страху. Рідне село опинилося в окупації, а наше життя перетворилося на боротьбу за виживання.
 
Спочатку я не могла зрозуміти, чому батьки ховали мене, коли починалися онлайн уроки в школі, потім зовсім сказали не виходити. Я бачила, як батьки боялися говорити на повний голос…
 
Це був період суцільних страждать, але водночас – це час, коли ти зрозумів свою національну ідентичність. Саме в ці моменти я відчула безмежну любов до своєї держави. У цей найтемніший час – це був промінчик віри та надії. Як тільки відкрилися перші коридори, тато вирішив нас з мамою вивести з цього кошмару. Було страшно, але батьки сказали, що так треба. Мені так не хотілося їхати з дому. Я декілька разів поверталася до своє кімнати, мабуть,відчувала, що більше не повернусь у неї ніколи… Чому ніколи? Бо пізніше мій будинок повністю зруйнували...
 
Ми подолали з батьками шлях окупантських блокпостів. Кожен блокпост був ніби маленьким кордоном між життям і невідомістю, де звичайні правила більше не діяли, а будь-який необережний крок міг стати фатальним.
 
Іноді нас змушували виходити з машини для обшуку. У такі моменти відчуття безпорадності тільки посилювалося. Вони перевіряли багажник, оглядали речі, ніби шукали підтвердження своїх підозр. Ми стояли осторонь, мовчки спостерігаючи, як вони переривають наші особисті речі, і лише молилися, щоб все це скоро закінчилося. Нарешті проїхали цю дорогу життя та опинилися на українській території. Тато допоміг нам все облаштувати, але змушений був повернутися в окупацію, бо ми займалися квітами і треба було все довести до ладу.
 
Коли справи всі було вирішено, батько хотів виїхати до нас, але вороги його не випустили. Це була страшна новина для нашої родини, але ми не втрачали віри.
 
На жаль на цьому погані новини не завершилися. Україна прокинулася від звістки, що окупанти знищили Каховську ГЕС. Серце палало від тривоги, бо наше село розташоване на лівому березі Дніпра. Вода підходила все ближче. Тато присилав відео та заспокоював нас, що до нашої хати не дійде. Увечері пів села пішло під воду. Це було справжнім ударом, адже втрачено було не тільки матеріальні речі, але й пам'ять поколінь, емоційний зв’язок з рідними місцями. Наступного дня батько не вийшов на звя'зок. Серце хололо, ми не знали, що робити. Тривога розривала наші душі. І аж під ранок пролунав дзвінок і ми почули рідний голос, який крізь сльози сказав: «Доню, я в Херсоні». Це було несказанне щастя, але як?
 
Тато розумів, що вороги його не випустять. Він узяв у сусіда гумовий човен і поплив навпростець: від нашої хати через плавні, через Дніпро, яке вже потроху стихло.
 
Він розповідав, що це була дорога в один кінець. Найбільше боявся, що може натрапити на верхівки дерев, які затонули та пробити човна. Але, мабуть,сам Господь вів тата дорогою до волі та свободи. Зараз ми всі разом. У нас немає будинку, наша маленька батьківщина знищена, але ми віримо, що кожний програш, то по суті - старт.