Тіщенко Олена, 10 клас, КЗ "Харківській ліцей №100 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпінська Галина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це було лише слово, яке я не сприймала в усій повноті. Воно означало тільки історії з якихось старих кінофільмів, які дивилася бабуся.  Але 24 лютого 2022 року відбулася подія, яка змінила мене назавжди, бо війна прийшла в мою країну! Важко про це писати, та все ж спробую.

Мій шлях був сповнений болю, розпачу, хвилювань.

Я пройшла безліч випробувань, унаслідок яких втратила частину свого дитинства та значно раніше подорослішала. Проте отримала цінні уроки життя, хоча шлях був дуже болісним.

Пригадую початок…Тепла й затишна кімната, світанок… Я прокинулася від невідомих мені звуків вибухів і гудіння літаків. Бачу перелякані очі мами й помаранчеве світло у вікні, уся вулиця була ним залита. Безліч дзвінків і повідомлень від рідних і друзів.

Наступні тижні були життям у підвалі під постійними обстрілами. Невпинне відчуття небезпеки… Тоді я вперше зрозуміла, що війна – це страх і невизначеність.

Я бачила схожі емоції в очах людей, але, незважаючи на розгубленість, вони підтримували одне одного, ділилися їжею, теплим одягом, ліками. Це був прояв людяності й солідарності, який допоміг нам упоратись з безпорадністю та  пробудив надію. Єдність незнайомих людей дала початок маленькій боротьбі та вірі, тоді як ззовні розгорталася велика битва наших захисників від ворожого нападу.

Мій тато не був поруч, бо він у перші дні війни пішов на фронт добровольцем, захищати мою родину і нашу Батьківщину. На питання знайомих він відповів : «А хто, якщо не я!».  

Малою я була досить невпевненою у собі, але татусь завжди підбадьорював мене та вчив не здаватися перед труднощами й бути вірною своїм принципам. Коли дізналася про його загибель, відчуття болю було нестерпним. Безвихідь і порожнеча охопили мене зсередини. Утрата рідної людини залишила глибоку рану в моєму серці й змінила мене докорінно.

За тисячу днів війни я зрозуміла, наскільки сильно ціную й люблю свою родину. Я знайшла підтримку не тільки серед близьких і друзів, а навіть серед сторонніх людей.

Мій батько став для мене прикладом справжньої сили та відваги, джерелом мужності, гордості та натхнення. І, згадуючи його зараз, я дуже шкодую, що так і не встигла сказати йому,  як сильно я його люблю.

Я продовжую свій шлях в Україні, у своєму незламному Харкові, який став містом-героєм, серед гідних людей, що об’єдналися разом заради нашої єдиної спільної мети – Перемоги. Продовжую навчання, підтримую свою родину, спілкуюся з друзями та, попри постійні обстріли нашого міста, займаюся своєю улюбленою справою – професійними танцями.

Війна – це сильне випробування для кожної людини, яке залишає свій безмежний  болісний вплив назавжди.

Цю розповідь я присвячую своєму батькові й хочу сказати : «Тату! Я тебе дуже сильно люблю!»