Наші діти на початок війни були в Польщі. Вони там давно працюють, а онуки – з нами. Коли написали, що онукам не потрібно йти до школи, я не могла зрозуміти, чому.

Прийшлося рятувати дітей. Нам довелося вивозити наших онуків до Польщі. Ми виїжджали під сильним бомбардуванням. 

17 квітня завезли онуків наших до батьків у Польщу, а самі повернутися не змогли. Тож на початку війни ми були в Снігурівці, а коли тривала вся окупація – нас там не було.

Найскладніше – бути далеко від свого дому. Зараз усяке буває: і прилітає сюди, але коли ти вдома, на рідній землі – це найкраще.

Найприємніше за весь час - це звільнення Снігурівки. Мені повідомили друзі. Я кричала: «Ура!» і була дуже рада, що так сталося. 

Зараз у місті відновлюють комунікації. Світло і вода є. Дороги, звісно, такі, наче їх кроти порили, багато будинків постраждало. Шкіл немає, садки зачинені. А загалом – люди повертаються. Кожен шукає якусь роботу, кожен хоче додому. Де б хто не був, усі кажуть, що ріднішої немає за нашу маленьку батьківщину – Снігурівку.

Ми познаходили своїх родичів – троюрідних, двоюрідних, і зараз всі спілкуємося.

Мені здається, коли почнуть працювати дипломати і з нашої, і з їхньої сторони, тоді війна закінчиться. Треба сідати і розмовляти.