Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Іван Радченко

«Уся родина молилася Богу, щоб жодна бомба, жоден снаряд не потрапили в наш будинок»

переглядів: 315

Радченко Іван, 15 років,

КЗ «Лисичанська спеціалізована школа І – ІІІ ступенів № 8»

Есе «Один день»

2014 рік. 21 липня. Мені лише 7 років. Я з родиною повертаюся з Харкова до Лисичанська, куди ми їздили у справах. Під час нашого повернення додому моїм батькам телефонують багато знайомих, які саме в цей час виїжджають з міста, бо є така інформація, що саме сьогодні вночі Лисичанськ будуть звільняти від бойовиків.

Коли наша машина під’їхала до Лисичанську, то на блокпосту нас попередили про те, що повернення – це ризик, але мої батьки все одно вирішили їхати додому, адже там нас чекали мої бабуся та дідусь.

У місто ми потрапили вже близько дев’ятої вечора, і протягом усього нашого шляху з Сєвєродонецька і до Лисичанська, та і в самому місті, на вулиці не було жодної живої душі, ні людей, ні тварин.

Ми встигаємо доїхати додому до бабусі та дідуся, спуститися до їхнього підвалу. І саме в цю ніч вже ніхто не зміг заснути – почалося звільнення нашого міста. На вулиці стояв страшних грохіт, десь недалеко розірвався снаряд… Всі були налякані.

Уся родина молилася Богу, щоб жодна бомба, жоден снаряд не потрапила в наш будинок. Я та моя сестра плакали, а батьки нас заспокоювали. Зв’язку ні з ким не було. Не було також води, світла, газу… Лише свічка, яка горіла у підвалі, давала якусь надію…Так почалася війна… саме для мене та моєї родини. Ніхто не знав, скільки це буде продовжуватися, які страшні наслідки будуть.

Наступного дня, коли було трохи тихіше на вулиці, ми пішли з батьками до Муравського джерела по воду – і там я вперше в житті побачив мертву людину, яка лежала на землі. Цю людину було вбито шматком снаряду. А ще побачив зруйнований вибухом дім, згарище, яке від нього залишилося.

Це все було зі мною, з моєю родиною, з усіма мешканцями нашого міста – і це було жахіття. Моя матуся цього ж дня пішла навідати свого брата, мого дядька, який лікувався в лікарні в центрі міста. Коли ж вона повернулась додому, то розповіла, що бачила тіла вбитих українських солдат - розвідників, які перші зайшли до нашого міста й були підступно вбиті бойовиками. А вже за декілька днів, 24 липня, наше місто було остаточно звільнене від бойовиків українською армією.

Зараз, у 2021 році, коли пройшло вже 7 років з тих жахливих днів, деякі спогади помалу стираються з пам’яті, але той день, 21 липня 2014 року, залишиться зі мною назавжди. І я, і моя родина, дуже вдячні бійцям української армії за їх самовідданість, за те, що зараз я живу у мирному місті. Дякую.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Лисичанськ 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій