Сущенко Вікторія Віталіївна, 14 років, учениця 9-А класу ліцею №6 міста Новомосковськ

Вчитель, що надихнув на написання есе: Берковський Віталій Володимирович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна... У цьому слові - біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Ця чорна ганебна сторінка в моєму житті розпочалася вранці 24 лютого 2022 року. Це страшна подія, від якої мимоволі здригнешся і тихесенько помолишся, щоб всю твою родину оминуло лихо. І не тільки нас, а й рідну Україну, бо нашій землі - найпрекраснішій у світі - так погано пасує війна. Особливо влітку, коли серед соняхів і вишень чутно жахливі вибухи.

Цей приголомшливий день неочікувано торкнувся кожної української родини, не виключаючи і нашу сім'ю, тим паче, що мої батьки - військові. Ця доба, на жаль, безповоротно змінила наше життя. Війна розлучила мене з люблячим татом, який вірний своєму обов'язку захищати рідну Батьківщину від брудного чобота ворога, бо він змушений перебувати на бойовому посту цілодобово з перших днів війни і до сьогоднішнього дня. Мій тато - чесний, мужній, справедливий і як справжній патріот готовий віддати народові свій талант та військовий досвід задля Перемоги. Незважаючи на те, що моя мама - ніжна, тендітна, вразлива жінка, вона пліч-о-пліч з татом старанно несе військову службу, наближаючи нас до заповітної мети: закінчення війни.

Сьогодні я сумую за тими мирними днями, коли ми всією сім'єю їздили відпочивати до моря, насолоджувалися розкішною українською природою, милувалися степовими з різнобарвними польовими квітами краєвидами, слухали веселе щебетання пташок. Але ті прекрасні часи минули, і я замислююся над тим, що незабаром прийде сувора зима і владно змінить світ і той природний рай, котрий зараз тримається перед сталлю та порохом. І люди тримаються, хоч рашисти методично нищать все, що трапляється у них на шляху: дітей, жінок, людей похилого віку, інфраструктуру, житлові будинки, а головне - долі мирного населення. Важко уявити, що таких нелюдів народили жінки. Таке враження, що в наших ворогів немає ні душі, ні серця, ні почуттів, ні відчуттів. Мало того, що вони вбивають, вони ще й грабують, катують, вивозять дітей та полонених за межі нашої країни. Щоб уникнути таких негараздів, багато сімей змушені були покидати обжиті обійстя і виїжджати в інші безпечні країни.

Така доля спіткала і членів моєї родини. Моя тітка з двома неповнолітніми дітками виїхала до Німеччини, де перебуває і зараз, але плекає надію якомога швидше повернутися в рідну домівку. У мене була можливість поїхати разом із моїми рідними, але я, не зважаючи на почуття страху і тривоги, вирішила залишитися в рідному місті.

Навчатися в рідній школі, займатися волонтерством, допомагаючи Україні, яку іноземці колись порівнювали з біблійною "землею обітованою", "молоком і медом опливаючою", нині стогне під тягарем московської навали. Доречно також згадати рядки з пісні популярного українського співака-патріота Святослава Вакарчука: "Війнами втомлена, та ніким не зломлена" наша Україна.

Усі українці з нетерпінням чекають настання миру. Я також усвідомлюю, що єдиною ціллю людства на планеті має стати беззаперечний мир, інакше попіл ядерної зими буде єдиним, що залишиться від homo sapiens. Україна та українці мають великі перспективи розвитку та щасливого життя після Перемоги. Особисто для мене мир - це прекрасний, спокійний завтрашній день, великий потенціал для саморозвитку, самовдосконалення, закінчення школи і успішне майбутнє.