Шаповал Аліна

"Харківський ліцей № 66 Харківської міської ради ", 11-А клас

Учитель, який надихнув на написання есе: Чайка Галина Іванівна

«Війна. Моя історія»

23.02.2022. 23:15. Харків.

Зоряне небо, місяць освітлює мою кімнату. Час від часу чую звуки, які доносяться від сусідів зверху. Не можу заснути. Мрію про щось величне та грандіозне. Думаю про майбутнє. Я здатна здійснити все, що хочу, мені варто лише почати старатися. Усе ж буде чудово, правда? Правда.

24.02.2022. 05:08. Харків.

На вулиці все ще темно, але чую приглушені голоси. Що відбувається? Щось чую. Що це було? Чую ще. Потім знову голоси. Такі рідні, що говорять про якусь війну. Виявляється, що ті дивні звуки, що я чула - це вибухи. Сиджу на ліжку. Лягаю. Знов намагаюся заснути. Це сон, правда? Правда.

Ні.

Чую знов.

Мої подруги теж уже не сплять – у мережі. Ніхто не спить.

Пізніше вмикаю телевізор. На дитячому каналі - мультфільм. На екрані мерехтять одна за одною картинки в супроводі спокійних голосів. Нічого не відбувається. Я просто дивлюся мультфільм о пів на шосту ранку. Правда?

Перемикаю канал. Звернення Президента.

Це не сон…

24.02.2022. 16:30. Харків.

Ми з мамою прогулюємося по подвір'ю. Тільки-но вийшли з підвалу. Дивлюся на небо. Захід сонця. Усе вкрите хмарами, через які ледве пробивається кілька промінчиків.

- Яке гарне небо, - кажу мамі.

- Так, - відповідає. Думками вона не тут.

Я дістаю телефон і фотографую захід сонця. На пам'ять.

25.02.2022. 00:14. Харків.

Прокинулася після короткого та тривожного сну. Болить усе тіло - лежати в підвалі незручно. Слухаю, як гомонить бабуся з сусідами, про яких раніше я знала так мало. Неба тут не бачу зовсім. Мене це лякає…

06.03.2022. 22:02. Вінницька область.

Лежу на матраці в шкільному кабінеті. Навколо багато таких як і я – «людей в дорозі». Цього дня вперше нормально поїла. Мене пригостили тут супом і компотом. Відчуваю невеликі «мішки» під очима - багато плакала останнім часом. Пишу подрузі: "Мені здається, що ці події мають зробити мене сильнішою".

Дивлюся у вікно. Зоряне небо, місяць освітлює клас. Мрію, але тепер лише про те, щоб поїсти бабусиних пиріжків, прийняти теплий душ та опинитися у власному ліжку.

07.03.2022. 22:02. Львівська область.

Їду в машині, слухаю в навушниках пісні. Українські. Вони сповнюють моє серце щемом. Маю триматись. Знаю: скоро ми будемо на місці.

09.03.2022. 16:12. Трускавець.

Досліджуємо місцевість. Мені тут подобається. Спускаючись по схилу, бачу могутні гори, які так щиро люблю, а навколо них - туманне небо. Здається, досі не усвідомлюю до кінця, що відбувається. Мені тут подобається, але як же хотілося б зараз побачити не гори, а рідний Харків.

16.03.2022. 15:56. Трускавець.

Гортаю зошити, переглядаючи кілька розв’язаних математичних рівнянь та написаний диктант. За цей час усвідомила, як же важливо мати доступ до освіти. Як же це важливо - мати право навчатися у своїй рідній країні.

26.03.2022. 12:53. Трускавець.

Прогулюємося з мамою людним парком. Я не хотіла виходити, але вона каже, що треба насолоджуватися такими можливостями. З цим погодилася. Раптом до мене підходить незнайома дівчинка:

- Це тобі, - каже, даруючи маленьку квітку. І йде.

Кричу їй услід:"Дякую!» Усміхаюся. Сьогодні так сонячно й небо ясне.

Гудить сирена. Поступово усмішка зникає з мого обличчя…

22.04.2022. 11:27. Трускавець.

Урок літератури. Читаю рядки:

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові!— напоїть

Всіх імператорів би стало.

Відчуваю, як кожне слово торкається чогось глибоко в серці, викликає почуття тремтіння в моїй душі, з’являються думки, що ось воно – він знав. Як могла вважати раніше, що Шевченко нудний? Чого сприймала його, як чужого, коли він, насправді, був завжди таким близьким мені? Таким близьким моєму народові?

Сонячний промінь пробивається через вікно. Небо дещо прояснилося від хмар, які були на ньому зранку.

24.04.2022. 20:12. Трускавець.

Стираю з очей сльози. За вікном не вщухає буря. Це грім і блискавка так сильно злякали мене. Тепер не можу ігнорувати ці звуки, як колись. Вони викликають неприємні асоціації. Небо вкрите темними хмарами. Усе всередині мене пронизано страхом.

15.05.2022. 16:18. Заповідник "Тустань".

Скелі. Багато дерев і зелені. Чисте небо. Поруч зі мною - моя подруга, яку я зустріла вперше з початку повномасштабного вторгнення. Цієї ночі ми разом побачили в прямому ефірі перемогу України на Євробаченні. А сьогодні відвідуємо найкрасивіші місця рідної землі. Пишаюся тим, що я українка!

21.05.2022. 21:32. Харків.

Боже, дім! Я вдома!

13.07.2022 11:20. Харків.

У соцмережах зараз можна почути більше української. З'являються нові блоги, пісні, переклади книг рідною мовою. Душа моя усміхається. Я зрозуміла, наскільки цього потребувала. Наскільки потребував цього мій народ.

26.11.2022. 17:57. Харків.

На кухонному столі горить свічка. Надворі вже зовсім темно. Вони знову це зробили. Вони намагаються позбавити нас всіх звичайних життєвих потреб, щоб посіяти сумніви всередині кожного, щоб вселити страх невідомого.

Вдивляюся в пітьму за вікном, після чого переводжу погляд на свічку.

Їм не вдасться. Навіть якщо погасять кожну лампу - не зможуть погасити моє серце. Не зможуть погасити серце мого народу.

31.12.2022. 00:00. Харків.

Обличчя моє все червоне від сліз: подивилася промову Президента. Келихи моєї родини зіштовхуються з мелодійним дзвоном. З Новим роком, Україно! Усе буде чудово, правда ж?

17.04.2023. 14:55. Харків.

Милуюся рідним проспектом. Тільки-но вийшла з подругами зі школи після зустрічі з однокласниками. Було так добре побачити їх не тільки через екран власного ноутбука. Весна! Навколо все квітне, і душа моя теж. Прошу подруг мене сфотографувати. Небо таке чисте.

31.08.2023. 13:04. Харків.

Останній день літа, а я вперше за два роки пішла купатися. Гріємося з подругами на сонечку після довгого плавання. Звучать наші улюблені українські пісні. Насолоджуємося спілкуванням, чудовою погодою й можливістю бути одна з одною.

Ніколи не забудемо, кому завдячуємо можливістю насолоджуватися життям...

03.10.2023 00:01. Харків.

Дописую свою історію - історію, яка розпочалась 24 лютого 2022 року. Переглядаю старі фото й переписки, заново поринаю в атмосферу тих днів. Уже змирилася з тим, що в минуле ніколи не повернешся, тому намагаюся цінувати

кожну хвилину, кожну секунду теперішності. Усе те, що було, змінило мене назавжди. Змінило мій народ. Усі труднощі дозволили зрозуміти, ким насправді ми є й чого хочемо. Й усі ці бажання, думки, усвідомлення візьмемо з собою в наше світле майбутнє, світле майбутнє України. А воно точно настане. Правда? Правда.

Зірки на небі сьогодні сяють так яскраво, як ніколи!